9 березня 2001. Ця дата ще довго хвилюватиме думки,збуджуватиме подекуди зайві емоції,врешті,змушуватиме до тверезої оцінки. Ще не раз почуємо переповідь подій,що сталися того дня, у найрізноманітніших інтерпретаціях. У таких випадках кажуть — репертуар не знає меж.
Поза тим, 9 березня — вже історія, час минулий. Хтозна,можливо, вона повториться знову; можливо, трансформується у якийсь рух (чого так наполегливо домагаються ті, хто гордо іменує себе опозицією), а, можливо, так і залишиться одним з прикладів зовнішнього виплеску негативної енергії на тлі короткочасного розумового затемнення, змішаного з безглуздими вересками провокаторів та групи радикально налаштованих громадських діячів, котрі вирішили, що можуть стримувати і контролювати знахабнілий, всебiчно проагітований,охочий до крові натовп.Натовп,який,ще не отримавши справжньої путівки у життя, вирішив випробувати себе у майже воєнно-польових умовах.
Комусь такі думки видадуться надто вже суб’єктивними та ідейно невиваженими.Можливо, той «хтось»навіть матиме рацію, назваши мене морально деформованим та неохочим до демократичних перетворень.Та мені видається,що по місячному терміні від часу «київських баталій», коли деякі гарячі голови дещо охололи,варто озирнутися і поглянути реально — якого ж результату досягла опозиція(у всіх її проявах) станом на середину квітня?
Безперечно, березнева дата дала поштовх до суспільно-політичних змін. Проте зміни ці не лише не вирішили актуальних парламентсько-урядових проблем, а навіть поглибили їх. Ще більше, поза загостренням внутрішньополітичного протистояння за ієрархію (так чи інакше, воно все одно «вилізло б назовні), почастішали акції міжнародного паломництва на «землі руські» з боку всезнаючих та завжди готових до ролі прорадників представників європейських інтеграційних організацій. Часто у власних висновках та припущеннях вони керувалися не економічними чи політико-аналітичними засадами, а саме подіями 9 березня, котрі, загалом, іноземцеві важко сприймати з різних кутів проблемної політичної ситуації. Як наслідок — маємо, на думку багатьох, суб’єктивну інтерпретацію кризи влади з боку Ханни Северинсен, з якою не погоджується широке коло політактивістів — від адміністрації Президента до Романа Зварича. Міжнародна оцінка ситуації керується на тих емоційних винятках у формі заворушень, що були збурені завдяки не надто численній і надто незорганізованій опозиції, що «зафрахтувала» до своїх лав студентську молодь, котра за політичною освітою навіть близько не стоїть до своїх попередників,які були зачинателями державності у 1990 році.
Пройшов місяць. Маємо нагоду знову поглянути на опозицію,яка тепер вміщується у короткій абревіатурі ФНП. Ще не стихли фанфари з приводу своєрідного установчого з’їзду, а з голубих екранів знов доносяться голоси оглядачів про протиріччя всередині заново об’єднаної організації. Дивні заяви робить Олесь Доній (ГК «За правду»),немає єдності між Чорноволом і Тимошенко. А Ющенко, виявляється, зовсім не збирається ставати «іконою» безперспективного (з точки зору боротьби за владу) «блоку протилежностей». Чи за це діставали по хребті студенти, які повірили у світлу ідею, гарно доповнену рок-концертами і декларативними зібраннями?
