Автор дослідження цілком слушно зауважує на дивовижний на перший погляд збіг у часовому проміжку появи перших типографських видань Протоколів із самовикриттям Лео Таксіля, яке сколихнуло всю Європу. Дійсно, визнання всіх попередніх антимасонських творів французького публіциста ні чим іншим, як плодами його фантазії, не могло не скомпрометувати появу Протоколів на теренах європейських держав як чергової, налаштованої на сенсаційний епатаж, фальшивки. Водночас тест на сприйняття цього «свідчення змови проти людства» серед інтелектуальних та правлячих еліт тодішньої Росії загалом дав позитивний результат. Істерія щодо «жидомасонства» знайшла своє відображення в російській періодиці, навіть у поезії та прозі. В книжці наведено досить багато прикладів як цілком серйозного і довірливого ставлення творчих еліт до згаданого опусу, так і відвертої іронії і навіть сарказму щодо його правдивості чи автентичності. Дуже вдалою, зокрема, видається простора цитата з роману Андрея Бєлого «Петербург», де в уста редактора консервативної газети вкладається кумедно-настановча мішанина рефлексій на Протоколи і саморозвінчання Таксіля. Завершення епізоду майже відверто вказує, звідкіля, власне, «ростуть ноги» у Протоколів: серед учасників дискусії з’являється чоловічок, дивовижно схожий на начальника петербурзької «охранки»...
Справедливо зазначено, що так званий «імператорський період» історії Росії буквально переповнений спробами переворотів, інспірованих як ззовні, так і з безпосереднього оточення царів. Ще більшим пострахом для суспільства стала їх певна інерційність, тобто пам’ять про спробу втілення ідеї зміни влади, помножена на міфологізацію сили, що прагла цієї зміни. Така канва мимоволі ставала оптимальним субстратом для сприйняття суспільством будь-яких пояснень причин його нещасть. Чим і скористалися творці міфічних Протоколів. Оскільки конкретних доказів «слідів Сіону» не було знайдено, найбільш прийнятною виявилася універсальна в таких випадках версія таємного ворога, добре організованого та глибоко законспірованого. Абсурдна дієвість цієї версії підкреслюється асоціативною єдністю всього «ворожого» і «таємного», включно із явищами природи. Як зазначає автор дослідження, цьому сприяла поява у єврейських виданнях публікацій давніх легенд про безіменних праведників, які таємно намагаються допомагати ближнім, що, певна річ, відгукнулося зовсім іншим резонансом у російській пресі в контексті публікації в «Новом времени». Для підсилення ефекту Протоколів з’являються навіть свідчення очевидців цього документа на староєврейській мові, щоправда, жодного більш-менш прийнятного доказу знайдено не було.
Напевно, для тих, хто знайомий з творчістю Вадима Скуратівського, зокрема з його дослідницькою публіцистикою, буде зайвим надто довго затримуватися і деталізувати механізм ідентифікації авторства Протоколів. Із властивою йому скрупульозністю автор детально аналізує просторі цитати «Із записної книжки письменника» і «Досвіду критики буржуазної моралі» такого собі «Доктора- Фауста», брошури «Чорна книга німецьких звірств» Матвія Головінського і порівнює їх із постульованими тезами Протоколів. На основі співставлення текстів дослідник дiйшов висновку, що автором «Протоколів сіонських мудреців», як і припускалося раніше, є російський журналіст і, як виявляється, професійний медик, за сумісництвом (правдоподібно) агент російської таємної поліції Матвій Головінський. Хоча фактична суть проблеми полягає не стільки в авторстві цього одіозного псевдодокумента, скільки у політичному замовленні на його появу. Адже вибухова хвиля від цієї брошурки й далі котиться світом, то затихаючи, то здіймаючись суспільним цунамі в тій чи іншій точці світу.
В цьому контексті, мабуть, цілком слушним буде звернутися до ще однієї книжки під промовистою назвою «Згублене людство». Її автор, паризький філософ і есеїст Алєн Фінкелькро, зокрема, цитуючи Гітлера, у якого відкриття ним для себе самого «Протоколів сіонських мудреців» у 1920 році викликало «почуття вдячності» за можливість осмислення «внутрішньої логіки і кінцевої мети» єврейського народу, зазначає: «Жива ненависть, прихована у цих словах ... не бажає бути сліпою, вона розумна... У цього антисемітизму немає слабких сторін, оскільки будь- який вияв анархії чи спротиву... він тлумачить як таємну змову» (Alain Finkielkraut. Zagubione czlowieczenstwo. 1999 Edycja polska, s.51). Ніхто не може твердити, що саме сфабриковані царськими спецслужбами за допомогою меткого писаки Протоколи стали точкою відліку одного із найстрашніших злочинів проти людства, але наведена цитата свідчить, що у процесі формування фізіологічного антисемітизму цей твір був не на останньому місці. До речі, Фінкелькро неодноразово нагадує, що і в кайзерівській, тобто догітлерівській Німеччині суспільство вряди- годи «оброблялося» Протоколами, тобто ґрунт для паростків ненависті був щедро удобрений напередодні доби нацизму. Не будемо зупинятися на тому, що формувало радянський підвид антисемітизму — «теорія перманентної змови», взята на озброєння сталінським режимом, зібрала свій кривавий урожай, а в післясталінський період національна приналежність для конкретної верстви «єдиної спільності — радянського народу — автоматично ставала «вовчим білетом». І це ще далеко не все, до чого тим чи іншим чином могла чи може бути причетна брошура Головінського. Тому зайво пояснювати, наскільки важливим є глибоке і всебічне вивчення цього витвору письменницького таланту на замовлення державного апарату примусу. Ми можемо пересвідчуватися у цьому нині мало не щодня.
Як і будь-який твір, дослідження не є безгрішним. Десь є надмірна деталізація, а в іншому місці надто мало аргументів для протиставлення тезам Головінського, є вдосталь простору для дискусій з автором. І все ж дослідження сприймається як цілісний і логічний твір. Пророблено велику, копітку, а головне — успішну роботу, фінал якої підтверджує виконання задекларованого у назві і поставленого автором перед собою завдання. Та навіть якщо в персоналії автора Протоколів дослідник таки помилився, то й у цьому разi значення його праці важко переоцінити: Протоколи пункт за пунктом аргументовано розвінчано.
«Книги мають свою долю, але і доля має свої книги...» Цими словами розпочинається «Проблема авторства...». Незважаючи на ґрунтовність та аргументованість «антипротокольного» дослідження, підстав для оптимістичного настрою не надто багато: такі твори, як Протоколи, мали, мають і ще, на жаль, довго матимуть «соціальне замовлення», адже чим біднішим і проблемнішим є суспільство, тим бiльший у нього інтерес до «невидимого ворога», підігрітий здебільшого скорумпованим і непрофесійним державним керівництвом чи запаленою жагою влади політичною силою. І про це теж хотілося прочитати в аналітичній праці публіциста.
І все ж залишається надія, що зі згаданої автором символічної полички таки буде назавжди знято ту брошуру, яка стала приводом до появи дослідження В. Скуратівського.
