И прах наш с строгостью судьи и гражданина
Потомок оскорбит презрительным стихом,
Насмешкой горькою обманутого сына
Над промотавшимся отцом.
Он умел бумагу марать
Под треск свечки.
Ему было за что умирать
На Черной речке.
Десь у середині 90-х я мала нагоду попрацювати на кінофакультеті нашого київського театрального інституту. Ми зійшлися: я і декілька першо- і третьокурсників — до недовгої і, як видалося і виявилося, безперечної користі для обох сторін. І я назавжди запам'ятала ці спільні «роздуми на тлі екрана» (а саме в цьому улюбленому мною «жанрі» полягали наші заняття з майстерності кінокритики та сценарної майстерності). Як ніколи не забуду і як у контексті одного з найемоційніших наших «розбирань» мені було потрібно вишукувати масу професійних, а ще більше психологічних і соціально-психологічних аргументів на доказ того, чому ж усе-таки фільм Романа Балаяна «Польоти уві сні і наяву» і — головне! — центральний його герой-негерой у втіленні Олега Янковського викликали свого часу шок і задали шик на екрані і поза ним о «тій призначеній годині»… Проте естетичних переваг самих «Польотів…» мої молоденькі, раненькі, такі розумненькі співрозмовники практично не заперечували, та ось тільки ніяк не бажали визнавати за головною дійовою, точніше «літаючою» особою якихось, щоб не сказати — ніяких особливих достоїнств — ані явних, ані прихованих…
І тоді я безповоротно зрозуміла: ось воно — вже розквітло і розгалуджується щосили те нове покоління, для якого дивні, щоб не сказати — смішні шістдесятники — і ті, що відлетіли, і ті, що не відлетіли, близькошістдесятники, постшістдесятники… Ще такі нещодавні і нездоланні володарі дум і завойовники душ...
Обидно ли это?
Обидно…
Поделом?
Пожалуй, что…
«Польоти уві сні і наяву» дебютували на переправі до 80-х. Приголомшили. Вразили. Викликали цілу хмару поговору та пересудів. Спровокували таку широкоформатну, різноголосу, довготривалу дискусію в пресі, якою можуть похвалитися хіба що лічені картини. За вельми обмеженого прокату фільм просунувся, і, зрештою, вельми успішно у вельми широкі глядацькі маси. А особисто Олег Янковський виявився відзначеним, згідно з опитуваннями «Радянського екрана», як кращий актор сезону. Щоправда, до його переможних очок за ідеологічно неблагонадійні «Польоти…» пристебнули підстраховочні за цілком лояльну стрічку «Закоханий за власним бажанням«…
Але це вже подробиці історії, причому не тільки й не стільки історії кіно.
За ці — історичні роки і неісторичні — до їх власного 20- річчя — я дивилася «Польоти…» багато разів. Вони подобаються мені, як і раніше, і по-іншому. Я полюбила ці «Польоти…» вмить, безоглядно, за все — і за різне.
Але з плином років я найбільше люблю «Польоти уві сні і наяву» за те, що це, по- моєму, найпронизливіший фільм від імені людини та про людину першого радянського покоління, що посміла бути не як усі і жити поза Системою, щоб не oплачувати «втратою обличчя» та «співучастю» Її блага та прихильність.
«Польоти уві сні і наяву» — це свого роду «декларація прав і свобод» несправжньої радянської людини, що не є будівником комунізму і взагалі не є будівником…
…Це повість про «вічних хлопчиків»: «Кому ми потрібні, крім наших мам?» — міг би запитати балаянівський герой-негерой разом зі своїм токаревським передвісником, зависаючи «між небом і землею» або завмираючи в «коконі сіна», згорнувшись чи то калачиком, чи то немовлям, що так і не зуміло прокинутися чи не захотіло з'явитися на світ…
…Це романс про «вічного коханця»: «всі баби — його», — кажуть саме про таких чоловіків; він же, однак, весь свій довгий «плейбойський» вік мордується і мордує всіх (насамперед — найкоханіших і найвідданіших жінок) саме через те, що не обдарований не тільки здатністю кохати (не плутати з «кохатися»), але хоча б просто прийняти кохання (і насамперед — до себе самого)…
…Це скетч про «вічного гравця», який поставив на кон «життя-долі» самого себе, будучи при цьому однаково байдужим як до виграшу, так і до програшу…
…Це притча про «вічного грішника» (легко бути праведником лише там, де немає спокус), що нехай і порушив, відаючи і не відаючи, часом чи не всі заповідні норми, хіба що крім (!) «не вкради» і «не убий», зате сповідував власну: «не пристосовуйся» — і конформізмом не забруднився за найпотворніших часів та звичаїв…
…Це балада про «вічного неробу», нерозважливого і безтурботного, який, проте ж, у якийсь незбагненний спосіб ухитрився, витаючи в потоках внутрішньої свободи, вимостити «highway» для тих ділових, практичних і прагматичних, охочих розбагатіти і вже багатих, кому він сам, щонайбільше, видається дивним, щоб не сказати — смішним у «часи великих можливостей і сваволі», якщо тим, у принципі, захочеться пригальмувати, щоб озирнутися — і поглянути на нього…
Років 20 тому, ще знімаючи «Польоти…», Балаян мовив щось на зразок: «Меншиков — це смерть Янковського…»
…Не актора, ясна річ, — якщо підхопити і продовжити, — а того самого балаяно- янковського героя-негероя, якого, щоправда, сам Балаян назвав «чудовою людиною».
«Чудова людина» із «затриманого (не плутати з «утраченим») покоління» — і його помолоділе відображення: не випадкове, не сентиментальне, не рефлектуюче, не стримне… А чому б і ні?
Адже насправді: майже швидкоплинний персонаж Олега Меншикова, отаке молодя-пташеня, щойно тільки приєднався до «Польотів…», як тут же й просигналив: «Дивіться, хто прийшов!» — і просто на «чужій території», не гальмуючи, умкнув у «старшого товариша», неприбраного і явно загулялого, тимчасово кохану дівчину. Проте дівчина (жінка, дружина) — це так собі: розминка, проба сил, підготовка до ривка. Він же — ну хіба не нинішній «бізнес-бой»? — увесь стильний і конкретний, прийшов, щоб узяти все: тут і зараз, бажано відразу, а не частинами; не в борг, а надовго, назавжди, назовсім…
Таким чином, «Польоти уві сні і наяву», хоч-не-хоч, стали ще й певним прозрінням і просуванням у часі і просторі…
…І продовженням часів та просторів, типів і прототипів, прозрінь та відображень також стали, як інтуїтивно, так і за логікою — формальною і неформальною.
«Польоти уві сні і наяву» за всієї їхньої суперсучасності та гіперсвоєчасності на «ту призначену годину» всім сущим у собі: темою та героєм, сенсом і почуттям, містифікаціями і магією зобов'язані зануреній у глибину століть і напрочуд привабливій традиції — літературній, театральній, а в добу кіно — і власне екранній.
І проте «Польоти уві сні і наяву» — це абсолютно унікальна композиція за мотивами класичного сюжету про «зайву людину». Це безумовно і бездоганно «своя гра»; і в тому, як Роман Балаян і Олег Янковський її зіграли, було, є і, мабуть, не вичерпається щось набагато суттєвіше, аніж тільки перемога — творча або життєва.
«Польоти уві сні і наяву» — це вгадане призначення, щоб не сказати — виконана місія як режисера, так і актора в тих аж ніяк не натхненних «часах-просторах», у яких нами не обрано, але нам випало жити…
І нехай у «пакеті» з «Польотами…» Роман Балаян уже відзняв добрий десяток усіляких фільмів і зніме, як би нудно йому це не було, щось іще, він усе одно, як сяйнув, так і залишиться зіркою — зіркою одного фільму «Польоти уві сні і наяву».
Певна річ, що думки мої дискусійні — і дистанційовані від «тостованого».
Я не спеціалізуюся як «знавець Балаяна», не приятель (-ка) йому, не друг і не недруг.
Ми просто перетиналися в обставинах, зумовлених «часом-простором», впродовж майже чверті (!) століття, причому до його неофіційного, офіційного і навіть офіціозного піднесення частіше, простіше і кумедніше, ніж це траплялося потім, він разом з усім своїм «затриманим поколінням» якось прокинувся десь 86-го…
Першого ж разу нам довелося перетнутися у справі, коли я, кореспондент-початківець, готувала для «Искусства кино» підбірку матеріалів про молодих українських кінематографістів. Тоді, до фіналу 70-х, дійсно перспективні були чоловік п'ять: Михайло Іллєнко, Ірина Шевчук, ще хтось і Балаян…
…Рому, який окремо вразив мене тим, що приніс на інтерв'ю два зім'яті аркушики зі шкільного зошита, обписані не дуже акуратно, зовсім не щільно, — і з порога повідомив: «Режисер має бути недорікуватим…»
Я ж, пропустивши цю сентенцію повз вуха, повідомила у відповідь, як більш акуратна школярка, що наше спільне «домашнє завдання» має бути виконане бездоганно, тому, відмітаючи його папірці, як годиться, так і зробимо…
…Коли наша нешвидка розмова наблизилася до результату, що мене влаштував, Балаян із полегкістю та подивом резюмував: «Це ж треба: вчора я «уходив» Дьоміна, а ось сьогодні ти «уходила» мене…»
Хто пам'ятає масу тіла, розуму і авторитету прекрасного Віктора Петровича, метра з метрів вітчизняного кінознавства, той легко зрозуміє, що завдяки лише одному такому зіставленню мені, тоді ще дуже молодому в професійному плані кінокритику, подібна розмова повинна була запам'ятатися назавжди… Навіть якби особисто Балаян забувся навіки разом зі своїм другим фільмом…
Та після другого прорвався третій — «Польоти уві сні і наяву», і стало абсолютно очевидним, що Роман Балаян як автор і як аналог героя-негероя цього зоряного фільму вже довіку не забудеться.
Проте якби я все-таки надумала проголосити себе «балаянознавцем», то відразу ж і підкреслила б: «Роман Балаян якраз належить до тих митців, які протягом усього життя створюють (незалежно від загальної кількості картин) один-єдиний твір — і все про самих себе, незалежно від того, з якої позиції створена кожна картина окремо…»
А далі — приклади.
«Каштанка» — з позиції фауни.
«Бірюк» — з позиції фауни і флори.
«Польоти уві сні і наяву» — з позиції Лоренса Стерна, бо є такий «хід» у класичній англійській літературі, що дозволяє центральному персонажу роману (така ось гра слів) прожити і пережити всю свою історію всередині материнської утроби.
«Поцілунок» — тонкий ескіз до картини необов'язкового дорослішання, посланий з позиції дитини, яку безглуздо і незаслужено скривджено.
«Бережи мене, мій талісманe» — знов картина і знов «польоти», але вже з позиції дзеркала і задзеркалля.
Тут, з одного боку, начебто все та сама балаяно-янковська «чудова людина», що нібито зайнялася справою — зазначу, до речі, справою досить престижною: напівжурналістикою-напівписьменництвом, та ще й «на фоні Пушкіна»; а з іншого боку — то його помолоділе відображення, яке в набагато більш цинічному, аніж меншиковський, варіанті ніби мігрувало в парі «Янковський — Абдулов» прямо з «Поцілунку»…
…З одного боку, перед нами все ще «вічний хлопчисько» і все ще «вічний коханець», а з іншого — вже «рогоносик», а чи справжній, чи уявний — не так уже й суттєво. І зазначу, знов-таки до речі, що «непольотний» персонаж Олександра Абдулова по- своєму розвиває у «польотного», персоніфікованого в Олегові Янковському, те, що я називаю «комплексом Арбеніна»: «Бывало, так меня чужые жены ждали, Теперь я жду жены своей…»
…А якщо туди ж додати, що предмет взаємної пристрасті і причина пристрасного поєдинку — дружина «чудової людини», якій («чудовій людині») довелося пройти через роздвоєння, — втілена в найпривабливішій жінці-дівчинці вітчизняного кіноекрана Тетяні Друбич, — тій, яка ще у своїх власних «Ста днях після дитинства» уже «пробувалася» як Ніна Арбеніна в «Маскараді», — то вже справді в «Талісмані» раптом «усе змішалося» і відбилося чи не символічно…
Проте якщо тлумачити інакше, то, мабуть, «Поцілунок», і вже напевно «Талісман» — це балаянівський парафраз, як чеховського, так і ібрагімбеківського сюжету на теми, набагато ближчі, і які набагато важче вирішувати: як бути і жити людині честі, ображеній або підданій наклепу, якщо в не нею обраному «часі-просторі» для захисту не існує такої по-справжньому чоловічої норми поведінки, як дуель, причому саме на життя або на… Ризикну уявити, що тоді (з приводів багатьох та різних) це питання питань мало міцно спантеличувати самого Балаяна, — ось «Поцілунок» із «Талісманом» і є немов варіанти відповіді, виходу або глухого кута…
І нарешті «Філер» — картина, в якій, з якої б позиції не вглядатися туди, відчувається, одне одного не виключаючи, то глухий кут, то безодня. І знову тут ризикну — і зроблю таке припущення, що якраз у неї, в безодню — крізь бурхливу добу воєн, революцій і фантасмагоричних трансформацій ідей, душ, облич, що сталися в декораціях 1916-го, — зазирнув сам Роман Балаян і вжахнувся… А відтак і потім звів рахунки з усіма романтичними ілюзіями та інтелігентськими рефлексіями разом. І зі своєю ж «чудовою людиною» у вигляді Олега Янковського також звів рахунки, щоб, судячи з усього, більше не відповідати за нього, принаймні на екрані.
Що ж до «аltеr egо» самого по собі…
Таж тоді вже poзпочиналося інше життя та інше кіно, де саме по собі те саме пронизливе, привабливе, пройняте «аltеr egо» автора тa його «ліричного героя» намагалося знайти собі пристановище, тільки зовсім в інших і взагалі по-іншому. Але це виявилося цікавим не так, не дуже і просто нецікавим, принаймні — як на мене.
Тим часом «інше життя» — це доба наших власних революцій (ще добре, що не воєн), тобто переворотів та перетворень «театру часів перебудови та гласності», коли, пригадую, наш Київський будинок кіно (точніше кінематографістів, як він став відтоді називатися, демократизуючись буквально «на марші») виглядав як Смольний…
І якраз висуванці із затриманого — балаянівського — покоління, прокинувшись несподівано для себе та інших, перетворювалися з «вічних хлопчиків» на «вічних революціонерів»… І балакунів серед «задержантів» виявилося значно більше, ніж співрозмовників; трибунів — більше, ніж мислителів; тих, що довели протилежне — більше, ніж режисерів, сценаристів тощо…
Траплялося часом, що подивитися та послухати в Будинку наших кінематографістів як його господарям, так і гостям, зокрема від засобів масової інформації. У старі міхи та нові форми намагалися влити молоде (або «затримане») вино — і чи не найулюбленішим і найпопулярнішим «сортом» для пишучих та знімаючих виявився Роман Балаян.
На мій смак, подібний «попит» сформувався і природно, і справедливо. Та однієї певної миті — в несусвітній тій суєті — мені раптом, скажімо так, здалося, що у ЗМІ з Балаяном трапився роман, а у Романа із ЗМІ — ні… Причому число публікацій — друкованих чи електронних — аж ніяк не зближувало запрошуючих, допитливих чи прохальних очей багатьох та різних інтерв'юєрів з його вільним джигітським поглядом…
Так, як ніби сам герой-негерой «Польотів…» — «чудова людина» — раптом вилетів із картини, приземлився і… розкрутився.
І досяг успіху.
І навчився засідати, рядити та судити.
І звик репрезентувати та головувати.
І став завсідником газетних шпальт, журнальних сторінок, ТБ-екранів і навіть трибунів…
…А «Балаян на трибуні» — це й поготів окрема оповідь, яка, до речі, в іншому варіанті дещо різнилася б, як і будь-яка публічна акція, від тлумачення, запропонованого Романом Гургеновичем особисто в розгорнутому інтерв'ю «Формула життя» кореспондентові «Московского комсомольца»…
Повинна, проте, зізнатися, що саме згаданий номер «МК» надихнув мене на ці, безперечно, суб'єктивні замітки. Та й купила я цю газету, бо якраз побачила на першій сторінці одного з її лютневих чисел портрет Балаяна і завдяки цьому зметикувала: та йому, здається, десь у квітні виповнюється… навіть не хочу рахувати, скільки років…
Стільки, що знову-таки навіть не хочу рахувати, скільки ж років тому я вперше побачила Балаяна. Пригадую лише, що тоді я саме щойно прийшла на «Укркінохроніку» і прогулювалася якогось нічим не прикметного дня її головним коридором у товаристві одного з кола примітних тоді молодих режисерів, кого сьогодні навряд чи хтось згадує. І ось — в ході спілкування — він, «везунчик», раптом переключився із себе і сказав, показуючи на самотню постать біля вікна в кінці коридору: «Це Рома Балаян. Він зняв фільм про Петрицького (документальний фільм про «позасистемного» художника. — З.Ф. ). Взагалі-то він геній, але в нього проблеми…»
І я запам'ятала Рому Балаяна…
Аж ніяк не тому, що про нього було сказано «геній» (адже слово «геній» і похідні від нього чуєш так само часто, як матюк, у наших кінематографічних коридорах); і не у зв'язку з «проблемами» (хоча досить довго «проблеми» і похідні від них могли б служити другим романовим ім'ям), та запам'ятала я Рому Балаяна відразу, у зв'язку з тим і тому, що він був красивий…
І я вітаю тебе, Ромо, через стільки років з тим, що ти зберіг свою вроду і відбувся не як розмовник і не як вічнозелений геній біля вікна, визнаний чи не визнаний в тому чи іншому коридорі; але зберігся як індивідуальність і відбувся як художник, як авторитет, можливо, навіть як Митець… І про це все, далебі, не знаю, що свідчить вагоміше: скажімо, наприклад, престижні факти Державної премії СРСР ранньої перебудови за ідеологічно неблагонадійні «Польоти уві сні і наяву» та продюсерська діяльність у власній студії; чи факти цілком буденні, коли абсолютно дозрілі та «свідомі себе» колеги і неколеги охоче рекламуються «співпрацею з Балаяном», «розмовами з Романом», «справами (або імітацією справ?) з Романом Гургеновичем»…
А ще: я вітаю тебе, Ромо, з тим, що ти як справжній — східний чи не східний — чоловік можеш дати своїм дітям у спадок честь та ім'я, гідність та обличчя, тверезість та іронічність у ставленні до світу і до самого себе (на грошах не наполягаю, позаяк, гадаю, робити гроші, навіть великі, тобі ще нудніше, ніж знімати кіно) — і вважаю при цьому, що саме така начебто не прагматична «даність» твоєї спадщини є найнадійнішою її частиною, якщо, звісно, хотіти її прийняти і могти нею користуватися…
Ну і зрештою, Ромо, я вітаю тебе з тим, що сам ти ніколи, як і має бути, не подорослішаєш, а тим паче не постарієш, бо маєш таку натуру: як за «формулою життя», так і за її — того ж життя — грою…
Якось довелося мені в останній передперебудовний рік, точніше восени 1984-го, зустрітися, як сказали б італійці, з «Національною Наталією» — Наталею Михайлівною Ужвій, епохальною українською актрисою, якраз на заході її довгого і, здавалось би, показово благополучного для Країни Рад «життя-долі». Дехто з колег, всюдисущих і всезнаючих, почувши про заплановане інтерв'ю, напучував приблизно такими словами: «Не треба чекати від цієї зустрічі чогось вартісного. Адже вона вже давно поза процесами і поза реальністю…»
Мені назавжди шкода, що широкій аудиторії — професійній та непрофесійній — довелося дізнатися (все через те саме «Искусство кино») лише «тематично вивірену» до 40-річчя Перемоги частину нашої дводенної розмови. Коли я — абсолютно не «до теми», а просто щиро вражена її напрочуд мудрими, щоб не сказати — пророчими, думками з приводів особистих і неособистих, історичних і неісторичних, багато чого різного, — раптом запитала: «Наталю Михайлівно, а яке кіно вам зараз подобається найбільше?» — Ужвій, яка сама по собі є Історією, вмить відповіла: «Польоти уві сні і наяву»…
…А вже зовсім недавно, точніше — навесні 2000 року довелося мені в черговий раз побувати на Землі Обітованій і зустрітися з давнім приятелем, який не має конкретного стосунку ні до Києва, ні до кіновиробництва, нашим колишнім співвітчизником, який досі полюбляє дивитися кіно та балакати на кіношні та близькі до кіно теми.
І тут несподівано — в контексті вже не стану уточнювати якого «розбору» — він мені сказав: «Я тебе дуже прошу, коли ти побачиш Балаяна, передай йому, будь ласка, що є, мовляв, в Ізраїлі…», — і далі майже за Гоголем, — «така людина, яка все життя вдячна йому за те, що він зняв «Польоти уві сні і наяву»…
…Будь ласка, передаю…
Ось і все.
