Закони функціонування масової культури безжальні та цинічні: горе корисне для «розкрутки». Трагічна доля викликає цікавість більше, ніж глибокий зміст. Навряд чи хтось читав би книжки геніального фізика Гокінґа, якби він не був прикутий до інвалідного візка. Чудовий співак Гвасткопф був би одним з багатьох баритонів, якби не уроджені вади фізичного розвитку. Письменник Василь Думанський — з того самого ряду. В Українському домі представлено його третю посмертну книжку «Вибір», повідомляє Укроп.
Прості колгоспники з села Серединка на Вінничині від першого дня знали, що їхній син приречений на нерухомість внаслідок невиліковної хвороби — мієліту. В них вистачило мудрості виховати в ньому вільну особистість, доля якої врешті-решт відбулася.
Думанського називають «серединським Сковородою». Він прожив 47 років і залишив по собі не дуже обсяжну, але вельми змістовну літературну спадщину. Його коротенькі замальовки-есеї — специфічний жанр, який все-таки належить не «літературі подвигу», а власне, літературі.
Одна річ — людський документ, невідривний від біографії автора (зразок — «Як гартувалася сталь»), інша — звичайна проза, котра цікава незалежно від обставин, в яких вона писалася. Врешті- решт, твори Лесі Українки цінуються не за те, що їхня авторка в останні роки була інвалідом. Проза Думанського змушує згадати Кобилянську, Стефаника, того ж Сковороду. За його життя вона час від часу друкувалася в періодиці. Розповідають, що одна жінка, прочитавши кілька новел Думанського, відмовилася від наміру покінчити життя самогубством.
«Вибір» — некомерційне видання й не може на це претендувати. Книжка видавалася коштом переважно провінційних спонсорів, список яких налічує майже тридцять осіб та установ. Це, зокрема, доводить, що культура може творитися не лише в пихатому Києві. За умови, що це комусь потрібно.