Востаннє календарний матч чемпіонату на центральному стадіоні столиці київські динамівці грали із «Шахтарем» у далекому вже 1987 році. Тоді заповнена на дві третини арена побачила не дуже привабливу гру, яка закінчилась нульовою нічиєю й викликала певні підозри у тих футбольних фахівців, які «все знають». Це щодо результату. Величезну глядацьку аудиторію тоді забезпечила лотерея, завдяки якій стадіони того року на якийсь час знову заповнились народом. Аби знову майже повний стадіон зібрав саме футбол між Києвом і Донецьком довелось очікувати довгі 14 років.
Нехай вибачить читач те, що розповідь про центральну гру чемпіонату України почалась не з самої гри, а з навколишньої атмосфери. Банальна фраза про театр, який починається з вішака, має безпосереднє відношення до будь-якого видовища. Ще живі й навіть працюють у футболі люди, котрі почали грати у часи всенародного інтересу до футболу, коли чи не кожний офіційний матч збирав повні трибуни. Саме ці люди, ставши тренерами, навчили своїх учнів «забезпечувати результат» за будь-яку ціну, не зважаючи на те, чи сподобається це публіці. Кілька поколінь навчених таким чином футболістів нарешті майже досягли мети і стадіони в окремих містах почали використовувати як ринки. І лише навесні цього року почало відбуватися щось схоже на повернення глядача до футболу.
Так, як колись, вже не буде ніколи. Навіть під час світового фіналу, навіть коли в ньому гратиме Україна, більша половина громадян про це і не знатиме. На стадіони приходить новий глядач, який зробив свідомий вибір на користь футболу поміж десятком інших способів відпочити і розважитись. Цей глядач знає і розуміє гру, регулярно бачить на телеекранах зразки футболу найвищого гатунку, а тому і вимоги у нового глядача нові.
Що відповідало цим вимогам під час суперматчу «Динамо» — «Шахтар» минулої суботи? Насамперед — образ команд, або як кажуть тепер — імідж. Робота по створенню своєрідної субкультури «Динамо», котра ведеться у київському клубі, гідно наслідується у Донецьку, де команда «Шахтар» виконує сьогодні ледь не культову роль. Публіка прекрасно знає своїх героїв — тренерів Лобановського і Прокопенка, почесних і «непочесних» президентів Суркіса і Ахметова, не кажучи вже про футболістів, яких у командах зібрано, як для України, ціле сузір’я. Відповідає образу команд і їхня гра, до якої ми нарешті звертаємось.
Перед суперниками в ігровому плані стоять дещо різні завдання. Віктор Прокопенко будує у Донецьку щось досі нечуване, чи то підбираючи під свої ідеї гравців з усього світу, чи то черпаючи ці ідеї в талантах цих гравців. Валерій Лобановський у Києві вже скоро тридцять років відтворює команду зразка 1974 року вже із пятого чи шостого покоління гравців. Відтворення це буває кращим за оригінал далеко не завжди і не одразу. Спільне ж у обох українских лідерів те, що командна гра лише налагоджується. Із футболістів, котрі вийшли в суботу на поле, троє у киян і двоє у донеччан з’явилися в командах лише навесні. Плюс до того, рівно половину гравців складали іноземці, від майже своїх білорусів і росіян, до екзотичних африканців.
Динамівська «машина» після зимової рекононструкції виглядала у першій половині гри явно потужніше за гостей. За багаторічною традицією, кияни багато рухались, атакуючи суперників, цим позбавляючи їх ініціативи в центрі поля. Навколо осі Хацкевич—Белькевич розкручувалось колесо динамівських атак, підтримуваних мобільністю флангових гравців. Активного зазвичай у «шахтарів» Зубова на початку гри легко «з’їв» Несмачний, а на протилежному фланзі на Аліуце лягла широка тінь Боднара. Кількість поступово перейшла в якість, і розхитаний захист гостей почав помилятись. Врешті Глевецкас замість того, аби відбити мяч після подачі, скинув його головою на ногу Белькевичу. Останній видав Мелащенку таку передачу, що той просто зобовязаний був забити, і зробив це.
Зупинимось на хвильку на фігурі Олександра Мелащенка. Видається, що форвард, якого ще півроку тому знали лише у Полтаві, здатний стати бомбардиром «Динамо». В його грі є щось невловимо «забивне», і цим він якісно відрізняється як від своїх партнерів по динамівському резерву, так і від безперспективної пари Шацьких — Деметрадзе, котра так засмутила нас минулої осені. Нападник має забивати, і Мелащенко робитиме це регулярно, якщо не знітиться, як донеччанин Воробей і киянин Венглінський. Отримавши восени море авансів і, треба думати, достатньо грошей, Андрій Воробей раптом став скутим і невпевненим, спочатку підвівши в Уельсі збірну України, а потім не забивши в Києві із позиції, з якої мусить це робити. Щодо Венглінського, то він просто пересидів у запасі і навряд чи допоможе найближчим часом київській команді. Два невикористані ним моменти наприкінці гри з «Шахтарем» порушили логіку гри і ще більш поглибили психологічну яму здібного форварда.
Нігерійська зірка донеччан — нападник Джуліус Агахова — забиває постійно. І в Києві він зробив це, хоча здавалось, що всі шляхи до воріт пластичному африканцеві перекриті. Гол Агахови на п’ятій хвилині другого тайму буквально перевернув гру. Перед цим протягом пятдесяти двох хвилин ігорвого часу запитання виглядало занадто просто — скільки ще заб’ють кияни? Запитання це, хоч і свідчить про силу «Динамо», вже набридло своєю одноманітністю. Набридло це, певно, і киянам, які лише на мить втратили ініціативу і в підсумку програли. Згадались тоді страшні сім хвилин у програному торік на виїзді матчі чемпіонської ліги, коли захист «Динамо» дав забити суперникам три м’ячі поспіль. Цього разу кияни пропустили два: захисники і воротар, ніби заціпенівши, дивились, як суперники без перешкод б’ють головою з близької відстані.
Після того як Агахова і Ндіайє вивели «шахтарів» уперед в рахунку, почався нарешті справжній футбол. Команди заграли швидко, гостро, розкуто. Футболісти обох команд не стільки заважали суперникам, скільки грали самі. Публіка побачила красивий дріблінг і точні передачі півзахисників, удари форвардів, підкати захисників, кидки воротарів. Це були сорок хвилин, не побоюсь цього слова, відвертого, щирого футболу, не нудної роботи, а гри, в якій могли забити і ті і другі, яка не залишала ні на мить байдужим.
Хтось назвав гру «Динамо» — «Шахтар» гідною Ліги чемпіонів. Можливо, він не бачив ігор чемпіонатів Англії, Іспанії, Італії, Німеччини, що проходили у ці ж вихідні. Так ось, у них там так, як грали між собою наші лідери у другому таймі, грають всі команди у всіх іграх. Саме тому футбол у цих країнах постійно збирає сотні тисяч на стадіонах і десятки мільйонів біля телеекранів, саме тому їхній футбол є прибутковим бізнесом, а не тим, що маємо ми.
Об’єктивно в суботу команди були приблизно рівні. Реально виграв «Шахтар», випередивши «Динамо» в турнірній таблиці на два очка і посівши поки що «чисте» перше місце. Цим нам забезпечено цікавий чемпіонат (до речі, після перемоги над «Металістом» 3:0 «Дніпро» відстає від «Динамо» всього лише на очко), в якому командам грати ще по дев’ять матчів, кожен з яких цілком може стати видовищем гідним того, щоб піти на стадіон, щоб переключити телевізор на футбол із безкінечних «ментів» і приглушивши звук, аби не дратували коментатори, насолоджуватися найкращою у світі грою.
