З великим інтересом прочитав статтю Любові Ковалевської «Звідки наші крайнощі?» («День», №48) . Авторка викликає глибоку повагу вже тим, що постійно розбурхує читацьку аудиторію «Дня», заставляє нас думати. Однак дозволю собі дещо не погодитись із її висновками, що недоліки нашого менталітету беруть початок з дохристиянського періоду. Я б дещо змістив акценти. Доцільніше було б говорити про невдале «накладання» візантійського варіанту християнства на наше язичество. А раз так, то саме православ’я і несе подальшу відповідальність за формування українського архетипу.
Литовці були останніми язичниками в Європі. Вони прийняли християнство в 1337 році, тобто «відстали» від нас на цілих чотири століття. Але їхній «затяжний стрибок» у язичницькому духовному просторі зовсім не став на заваді формуванню більш-менш гармонійного типу сучасного литовця, який багато в чому міг би бути прикладом для нас.
Та й мусульманські народи були колись язичниками, але проблем, подібних нашим, у них немає.
Світ легше пізнавати у порівнянні. Так, сучасний російський історик В.Возгрін (С.-Петербург), як глибокий дослідник культури кримськотатарського народу, прийшов до висновку про певні якісні переваги кримськотатарського менталітету в порівнянні з російським чи українським. І головна причина, на його думку, — у тому ж православ’ї:
«Православие, ставя перед верующими цели, для многих изначально недосягаемые, как правило, добивалось результатов прямо противоположных задуманным. Не умея удержаться на заданном, чрезвычайно высоком этическом уровне, будучи не в силах выполнять заповеди вполне византийского накала аскезы, однажды нарушив одну из них, верующий чаще всего махал рукой и на остальные, надеясь когда-нибудь «отмолить все грехи разом». Это становилось привычкой, чертой национального характера (не согрешишь — не покаешься), давно отмеченный наиболее глубокими исследователями морали русского народа».
Василь Стус, аналізуючи недоліки українського менталітету, ще категоричніший: «Гадаю було зроблено першу помилку — візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуально-західний дух, спертий догматичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, що витворили згодом комплекс лицемірства».
Цього «комплексу лицемірства» не знає, наприклад, іслам. Відомий російський історик В. Соловйов чи не першим помітив: «мусульмане имеют перед нами то преимущество, что их жизнь согласуется с их верой, что они живут по закону своей религии, тем, что жизнь их не лжива, тогда как мы, признавая по вере закон христианский, устраиваем свою действительную жизнь совсем по другому закону, унаследованному нами от времен дохристианских».
Отже, справа не стільки в язичництві, скільки в тому, що прийшло після нього.
Пригадаймо, як вчинили одного разу українці, коли у них з’явилася можливість вибирати між ісламом та християнством. В 1675 році кошовий отаман Сірко визволив iз кримського полону 7 тисяч бранців. Так ось, лише чотири тисячі сприйняли це з радістю і охоче поверталися в Україну. Решта ж три тисячі висловили бажання залишитися в Криму. Отаман Сірко вирішив тоді конфесійну проблему дуже просто: послав козаків і ті порубали «зрадників».
Проте факт залишається фактом: іслам володів певною привабливою силою. Не меншою, ніж голос рідної землі.
Зрештою, унію також можна розглядати як наслідок загального застою православ’я на фоні бурхливого розвитку західних церков. Унія дійсно була кроком уперед, хоча й не вилікувала остаточно всіх хвороб нашої церкви.
До того ж греко-католицькій церкві була завдано нищівного удару радянською владою, від якого вона й досі не може оговтатись. Трохи більше року тому кардинал Любомир Гузар (на той час ще єпископ — помічник Глави УГКЦ) говорив:
«Трагедія української церкви в тому, що ми духовно дуже слабкі. Ми будуємо гарні храми, але не виховуємо людей, у нас немає духовних цінностей».
Тоді ж він висловив побоювання, що третє тисячоліття буде належати ісламу, — релігії, яка завойовує щораз сильніші позиції в західному світі.
Україна ж, на відміну від Франції чи Німеччини, належить до держав, де іслам, принаймні на частині її території, був колись основною релігією, тобто «релігією більшості». Я маю на увазі Крим. До таких держав належать ще Албанія та Боснія. Ну, є ще європейський «шматочок» Туреччини. Але ж іслам, як відомо, швидко поширюється і в інших державах.
Можна лише подякувати Любові Ковалевській за її «дослiдження в минуле», бо чим глибше ми занурюємося в історію, тим краще пізнаємо себе нинішніх. І я розумію, скільки треба «перелопатити» літератури, щоб наважитися зробити якісь конкретні висновки. Знаю, що не рік і не два виношується будь-яка тема...
І все ж, гадаю, нам слід зосередитись на майбутньому. А тут можливі лише три варіанти:
— або православ’я знаходить у собі сили для оновлення і розвитку (те ж саме стосується і греко-католицької церкви);
— або ж треба відкривати «зелену вулицю» протестантським церквам, які здатні виховати інший тип людини, більш пристосованої до життя у сучасному світі (щоправда, в цьому випадку гостро постане проблема єдності і патріотизму, але думаю, що українська політична нація впорається з цим завданням);
— третій варіант — змиритися з прогнозом Любомира Гузара і починати вчити арабську мову.
Сподіваюся, що вихід буде знайдено, і саме в рамках християнства. Бо, як казав великий італієць Джузеппе Гарібальді, — «немає такого Бога, якому варто було б принести в жертву націю і Батьківщину».
