Дозволю собі запитати у поважної столичної професури: у ваші висо-о-кі кабінети надходять скарги від пригніченого нашого вчительства, мовляв, порятуйте, просто несила вчити грамоти діток? Усі вони в один голос, чи то пак, даруйте, одним розчерком пера — від Дону до Сяну — пишуть у родовому відмінку «незалежности», «самостійности», а чинний «старий» правопис їх, бачте, не по-українському наставляє, протидіє уже узвичаєним нормам. Уся наша громада, знай, давно рече «матеріяльний», «діяспора», а пiдступний «старий» правопис перекручує натуральну солов’їну? Отож і хочеться спитати, звідки всі оті віджилі словесні форми «напирають»? Усе наше місцеве вчительство дивом дивується: що коїться?
Пригадую достеменно, як ще на зорі нашої незалежності (пардон, незалежности) Іван Драч, спростовуючи звинувачення в буцімто насильницькій українізації Криму, вимагав оприлюднювати такі факти, які б виказували, підтверджували ті тенденції. То хіба, скажімо, «День» наводнив епістолярій з поголовним написанням на кшталт: катедра, геніяльний, етер, крови, любови, инший і т.п.? Якщо ж ні, то навіщо академічне адміністрування, нав’язування того, чого немає, чого, сподіваюся, і не буде, не приживеться?
А головне все-таки — не проблеми у нашому правописі, він річ самодостатня. Навіть будучи найдосконалішим, він не порятує українську мову від вимирання, як і латинську колись, якщо не стане її носіїв. От за них насамперед треба боротися, а не відбивати у людей охоту говорити українською, провокуючи різного роду антагонізми на побутовому рівні між «східняками» й «західняками», абсолютно недоречними, політично шкідливими наразі для нашого розвихреного українського суспільства «проєктами» нового українського правопису.
