Мені подобається наш пологовий будинок. Тому що я досі відчуваю тут свою потрібність. Ось, будь ласка, молодий очкарик кого ви думаєте кличе: «Оленочко, передайте це, будь ласка, в третю палату близнюкам, Френку і Ванессі»? Мене кличе. А мені що? Мені не жаль... Єдине, оскільки пакет запакований, підношу його до вуха — чи не цокає (самі знаєте, часи зараз неспокійні) і біжу на другий поверх.
У третій палаті посміхаюся на всі чотирнадцять зубів (хоч хто там рахує?) двом малюкам, закутаним у ковдру кольору американського прапора, беру від їх засмиканої матусі дві зелені купюри і йду пити чай. З калиною. За останній рік стільки назбирала, що можу собі і не те дозволити. Мою таксу всі знають — за кожний гамбургер, віднесений, відтарабанений на своєму горбу, доставлений матусі дитяти з ненашим іменем, беру по два папірці, а за наші імена — один. Ось на цих двох папірцях і розбагатіла. Повиводились сьогодні всі Оленочки, перефарбувалися в модний баклажановий колір. Одна я залишилася. І ще Татарський — дивак, батько одного з новонароджених, якого у нас всі знають, здається, він трохи «того», звихнувся на патріотизмі. Ходить у вишитій сорочці і всім новонародженим, яких називають не по-нашому, показує кулак.
Мені подобається наш пологовий будинок. Тому що чого тут тільки не буває. Недавно йду на роботу, дивлюся — перед входом стоїть вагітний чоловік і з усіма за руку вітається. Злякалася я, думаю: невже насправді Шварценеггер iз того кіно про вагітних чоловіків до нас приїхав, або привиділося? Але підходжу ближче — дійсно стоїть. І говорить мені людським голосом: «Я — ваш майбутній президент». А я йому і відповідаю: «Це я — ваша тьотя! «. Тут настала його черга лякатися, він за серце схопився, руки від живота відняв, а звідти пакети з цукром попадали. «У мене ніде! — кричить. — Я хоч і кандидат, а сам з мамою живу, на кухні... комунальній». Ото дивак, я всім тіткою представляюся, і їй, цій жінці у вікні в платті рожевого кольору, і отій блондинці за рогом, оскільки знаю їх всіх з пелюшок, але це ж нічого не означає...
Загалом, розкричався цей Шварценеггер , заявив, що я зіпсувала йому всю передвиборну кампанію, що він хотів, як Кеннеді, здаватися простим і доступним, привіз цукор породіллям, а тепер — все.
Після цього наша завідуюча плакала, тому що вона любить солодке, а Глаша з першої палати сміялася, оскільки цей випадок допоміг їй визначитися з найголовнішим — долею сина Симона, якому Татарський вже двічі показував кулак. Глаша вирішила віддати його в політичні лідери — щоб раз в чотири роки, як і той Шварценеггер , робив добрі справи, викликаючи у людей позитивні емоції, і фотографувався на фоні олімпійських чемпіонів, тому що фон, на якому знімаються президенти, також має значення... Фу, мудрагеля яка! А потім дивуюся, чому раптом напливають депресії?
... У реєстратурі мені завжди раді. І я рада, але не їм, а їх кондуїту, тобто, книзі, куди всіх дітей записують. Як почитаю ці дивні поєднання імен і по батькові, починаю реготати так, що на вулиці чутно. Один раз дідусь iз внуком зайшов, запитав, де тут можна купити квитки в цирк, другий раз Хазанов примчався — поцікавитися, що такого нового написав Жванецький. Який там Жванецький? Ви тільки послухайте: «Чак Васильович; Сара Іванівна...». Перегортаєш кондуїт і розумієш — тут цим діткам не жити. Батьки заздалегідь готують їх до того світу, де все передбачене, де отримують не по два зеленi папірці і де з такими іменами приймають за своїх.
Ну і Бог з ними. Кожен шукає своє місце під буржуйкою. Ось Татарський — сина Орестом назвав. Уявляєте? На нього весь пологовий будинок ходить дивитися. Кажуть навіть (але... це по секрету), що Татарський хоче сину прізвище змінити — щоб звучало більше по-українськи — Татарко або Татаренко — ще не вирішив. Бідний, перечитався Пелевіна — знаєте письменника такого? Толстого знаєте? Ну да. Толстой також письменник... І тепер пише українську ідею, стверджуючи, що всі наші проблеми — від її відсутності. Спонсор проекту — вібротренажери від «Ідеа студіо» (вибачте за рекламу — просто зайва копійка ніколи не стане на заваді).
Ой, мене кличуть в операційну. На вундеркінда подивитися. Дівчинка. Тільки- тільки на світ з’явилася, до грудей материнських її притисли, а вона виривається, тягнеться рученятами до пасма маминого волосся, що вибилося, заправляє його за вухо і тільки потім приступає до трапези. Лікарі охають. Талант! Талантище! Природжене почуття прекрасного. Стиліст. Іміджмейкер. Її чекає велике майбутнє. Швидше в кінофотоархів на Солом’янці, записатися в чергу на перегляд фільму «На прицілі ваш мозок» — інвентарний номер 10216. Кіно радянське, але про те, як треба іміджі «мейкати». Кажуть, перед минулими виборами його переглядали штаби всіх кандидатів і по декілька разів. Цікаво, Шварцнейгер дивився? Йому б не завадило — наочна допомога, уроки життя.
Ох, натомилася. Хочеться послухати тишу. Але з п’ятої палати кричить, аж надривається, магнітофон, що перекрикується ще однією новою українкою Дунею — їй пощастило, вона заміж за музиканта вийшла, оперного, як його, не Басков, а... ну, неважливо, загалом. Так вона сина тепер також готує на музиканта. Тому що проти генів не попреш. Цілими днями вони співають новий гімн Росії — Дуня каже, що музика в ньому гарна, он скількох пережила. А з іншого боку — це мелодія чужа, не наша, то нехай вона сину ще з дитинства набридне, спротивіє. Музикант — це майже як президент — кажуть, музикою і вбити можна (так в древньому Китаї робили), музика багато влади дає, а від проблем різних звільняє — ніхто тобі не докорятиме, наприклад, що цю музику ти написав російською... Дуню, Дуню, невже тобі спати не хочеться? День такий довгий був і неспокійний. Тільки телевізор заколисує, казку співає. Зараз, наприклад, повнуватий пітний депутат iз тихим голосом нарікає: головна проблема цієї країни полягає в тому, що вона сама не знає, до чого йде. Що жодна людина не може сформулювати ідею хоч би свого існування. Чудний! Нехай приходить і дивиться на нас та на наших дітей — цим новонародженим жити далі, вони ще не вміють говорити, але вже знають, чого хочуть. Нехай навіть не самі знають, нехай за них знають, але знають щиро і чесно, що Френками і Ванессами їм буде краще. Так що хочете — приходьте, не хочете — все. На добраніч. Будемо спати. Не шуміть більше!.. Ну ти подивися... хто це там ходить? А, це він... Ну, тоді не звертайте уваги. Це Татарський снує коридорами взад- вперед і ламає голову. Над українською ідеєю і українською мовою. А коли повз нього проходить яка-небудь злегка вагітна панночка зі словником американських імен, він благає її не дуріти. І каже, що до того часу, як її дитина підросте, він обов’язково вигадає що-небудь таке, щоб цій дитині хотілося і моглося бути українцем і жити в цій країні. Майбутні мами думають. І Татарський думає. Тс-с-с! Не заважайте їм. На роздуми і до повноліття їх чад у них залишилося тільки 18 років...
