Розпочатий редакцією газети «День» діалог з відомими політиками є дуже цікавим і спонукає до роздумів над теперішніми подіями. Характер руху до шуканої мети, як правило, визначає перший крок. У цей день депутат О.Мороз з парламентської трибуни заявив на весь світ про те, що Президент ніби замовив зникнення журналіста. Неможливо уявити собі, навіть володіючи найяскравішою уявою, щоб сам О.Мороз вірив у те, що казав, але його заява була зроблена не в формі пропозиції, що вимагає юридичного підходу, а у вигляді нічим не підтвердженого обвинувачення в тяжкому злочині. Такі обвинувачення можна нескінченно тиражувати в «народних трибуналах», але для справжньої демократії не має значення, кого звинувачують, главу держави чи слюсаря, — порушується презумпція невиновності людини. Любителям тлумачити заяву О.Мороза крізь призму прислів’я «немає диму без вогню» не буде зайвим пригадати і про іншу сторону медалі, коли «ліс рубають — тріски летять». А недоліку в «лісорубах», як свідчить історія, у нас ніколи не було — був би вождь і вчитель. Не бачити, що О.Мороз хоче стати вождем нації, можна тільки сховавши голову в пісок. Не треба забувати про те, що системи страхування суспільства від перетворення бутафорських трибуналів на справжні у нас немає.
Процес, ініційований О.Морозом у парламенті, можна охарактеризувати трьома словами: «Організований бездоказовий фарс!» А слова ці належать не кому іншому, як самому товаришеві О.Морозу, але сказані вони були ним перед початком голосування за зняття депутатської недоторканності з П.Лазаренка, від чого О.Мороз утримався. Цим прикладом подвійної моралі можна проілюструвати значення поняття «Янус дволикий» в тлумачному словнику іншомовних слів.
Дивує той факт, що більшість законодавців прийняли «вирок» Президенту як належне. А, можливо, в цьому якраз і немає нічого дивного, адже яких-небудь 63 роки назад подібні звинувачення часто-густо використовувалися в політичних цілях. Використовувалися владою для зміцнення свого тоталітарного всевладдя. Чому б подібний метод не взяти на озброєння свого тоталітарного післявладдя. Чому б подібний метод не взяти на озброєння опозиції, щоб зійти на владний Олімп? Для цього досить зробити один на перший погляд нешкідливий крок. Як сказав колишній прокурор, сьогодні депутат-опозиціонер, до чого, мовляв, цей юридичний педантизм. Товариш О.Мороз, наприклад, звинувачує Президента по 15 статтях Кримiнального кодексу України на основі... публікації в газеті «Товариш»! (У нас немає свободи слова.)
Таким чином, та опозиція, в яку різноликі політичні сили об’єдналися на «платформі» бездоказових звинувачень людини в здійсненні тяжкого злочину — тоталітарна опозиція, якими б красивими лозунгами про «європейський вибір» і «парламентську республіку» вона не прикривалася. І від такої неприродної трансформації нікому не стало краще, ні суспільству, ні владі, ні самій опозиції. Вона сама якраз і загнала себе в глухий кут. Хибний перший крок спричинив аналогічні подальші кроки. Зруйнувавши парламентську більшість і не зумівши на її місці створити нову, прийнятну для себе більшість, опозиція вирішила сконцентрувати свою увагу на проведенні масових акцій. Називаючи речі своїми іменами, ці акції були спрямовані на те, щоб спровокувати зіткнення з правоохоронними органами. Об’єктивно опозиції вигідно, щоб влада застосувала силу, в такому випадку до заклинання: «антинародний режим» додалося б: «кривавий режим» і підтримка населення. Заява Президента: («День» від 14 лютого 2001 р.): «Я ніколи за будь-яких обставин не піду на застосування сили», розчарувало тих, хто розраховував на «югославський варіант».
Влада не має права на нерішучість, а опозиція повинна бути відповідальною. Щоб спробувати зрозуміти, чому влада не йде на діалог iз опозицією, треба спочатку визначити, чи є у нас опозиція. А де-факто претендентів на роль опозиції незабаром буде стільки ж, скільки і партій. Найбільш вагомий і реальний кандидат у опозицію — компартія, її мета — зміна курсу. На другому місці — соцпартія, що ставить своєю метою зміну режиму і реставрацію радянської влади. Третій претендент — Форум національного порятунку. Ці строкаті збори лібералів, ультра-правих, націонал-демократів, різноманітних «колишніх», які мріють взяти владу в свої руки, сидячи верхи на червоному Троянському коні (соцпартія), — утопія значно вища побудови світлого комуністичного майбутнього. Яскравий приклад тому — крах ілюзій про пришестя європейської демократії через вибори на пропорційній основі і парламентську республіку в Молдові.
То з ким же повинна вести переговори влада, якщо перед нею, образно кажучи, стоять Лебідь, Рак і Щука? До того ж вимога відставки Президента виключає предмет діалогу, не відставку ж обговорювати на переговорах. Найбільш iмовiрний діалог влади з компартією, яка на фоні лібералів-трибуналів виглядає сьогодні респектабельною соціал-демократією. І марно ліберали називають компартію складовою частиною «партії влади», її можна називати майбутньою партією влади, завдяки працям націонал-демократів на ниві впровадження пропорційної системи і парламентської республіки. Та й Форум порятунку — складова частина «партії влади», майже кожний «рятівник» сидить одночасно на двох стільцях, як відзначив журналіст «Дня»: «...зранку вони — в більшості, дорожче за чистоту опозиційності. Звідси і постійне застосування подвійних стандартів. Якщо звинувачують Ю.Тимошенко, то «ще нічого не доведено і суд ще не виніс свого рішення» (В.Філенко, «День», №35), а якщо звинувачують Президента, то «трибунал» вже все «довів».
Форуму треба реально оцінювати свої можливості, 1% підтримки населення не дає йому права вимагати зміни конституційної форми правління, це питання треба вирішувати тільки на референдумі. Депутатів обирали не в Форуми і не в «трибунали», час уже приступати до своїх головних обов’язків. Щоб стати опозицією, треба спочатку створити закон про опозицію.
