Вони в цьому не винні. Вони роблять все за сценарієм, в якому розписаний чи не кожен крок кожного учасника в кожен день і час. І не їхня вина в тому, що вони або занадто молоді, або мають занадто коротку пам’ять.
Хто сьогодні добровільно згадає передовиці газет двадцятирічної давнини, згідно iз якими в країні «ширилося соціалістичне змагання», молоді і немолоді громадяни постійно змагалися між собою в започаткуванні нових і нових ініціатив, присвячених найрізноманітнішим датам і ювілеям. Ніхто не згадає, навіть роздобрілі в своїх офісах банкіри, які якраз і бавились у комсомольській юності оцими «починами», «ініціативами» і «змаганнями». Не пам’ятають вони цього, пам’ятають інші, справжні події. Мені з колегами теж не дуже хочеться згадувати про редакційні завдання написати нарис про передовика соцзмагання. Як міг, уникав тоді подібної роботи, аби не чути потім від людей у заводській курилці чи у вагончику будівельників, що саме вони думають про ці всі соцзмагання і про нас, які про ці дурниці в газетах пишуть. Лише окремі із побратимів по перу брались за такі теми із задоволенням, натхненно брешучи у своїх статтях, аби бути першим кандидатом на підвищення по партійній, комсомольській чи службовій лінії. Аби дізнатись правду, слухали ми тоді вечорами зарубіжні радіоголоси, котрі брехали на порядок менше, ніж вітчизняні.
Звичка слухати ці голоси збереглась у багатьох і донині. Тим більше, що їх тепер у нас не глушать, а ретранслюють у високоякісному стереорежимі. І що ж ми нині там чуємо? «Країною шириться масова акція протесту», «населення висловлює повну підтримку активістам «України без Кучми». І так далі по десять разів на день вже не перший місяць. Я розумію, що шановні колеги із тих радіостанцій бувають в основному на прес-конференціях і спілкуються майже виключно з активістами із опозиції. Ось і прекрасно — опозиція просто зобов’язана мати можливість висловитися. Але ж можна і ногами пройти вулицями столиці, можна і не тільки в столиці побувати. Але і з регіонів теж повідомляють про «розмах акцій протесту», беручи інтерв’ю у кількох активістів поруч із невміло поставленими на асфальт наметах. Що поробиш, коли іншого тим кореспондентам не замовляють. Кого цікавлять справжні проблеми людей — говорено про них переговорено. А тут матеріал просто сам до рук іде. Все тобі скажуть, покажуть, пояснять. І в редакції задоволені будуть, скажуть, що молодець, мовляв, знайшов те, що треба.
Тоді теж казали «молодець», коли вдавалося серед похмурих і щедрих на лайку роботяг знайти одного, який міг говорити в мікрофон про виконання соцзобов’язань. А якщо і цифри наводив про зростання продуктивності праці — ціни йому не було. Про зарплату тоді у людей запитувати було не прийнято. Ми ж не за зарплату соцзмагання організовували, а за ідею, чи не так? І тепер соромно запитати у мужиків, що мерзнуть біля наметів, про гроші. Вони ж тільки за ідею, за «Україну без Кучми». Ті, що «за Кучму», ті, безперечно, за гроші, владою зігнані. А хто проти — всі без винятку альтруїсти, які кинули робочі місця і пішли на бій за свободу.
А, може, давайте серйозно? Може, подумаємо, чому сталося так, що колишні заборонені радіоголоси почали виконувати добре забуту роботу комсомольців-пропагандистів, видаючи бажане кимось за дійсне? Бо ж нема ніякої масової акції, є кілька конкуруючих між собою груп опозиціонерів, які бажають скористатися ситуацією. Побачивши розгубленість влади, помножену на зухвалу тупість силових структур, вони задіяли «протестний ресурс», аби якщо не спровокувати масові виступи проти влади, то хоча б продемонструвати свої можливості. Можливості виявились досить обмеженими. Обкатана ще організаторами шахтарських «походів» технологія не стала від певної модернізації більш результативною. Дивно одначе, кого хочуть настрахати своїми акціями ті, що «за правду»? Їхні нинішні опоненти мають не менший досвід подібної роботи і навіть розцінки знають.
Відмінність нинішніх акцій полягає хіба що в безсумнівній талановитості їхніх режисерів. Часом хотілося аплодувати дотепним гаслам і гострим виступам наметових активістів. Але ж і драматургія має свої закони. Вистава повинна мати зав’язку, кульмінацію і фінал. Герой не може кілька діб картинно помирати на сцені. Якщо вчасно не опустити завісу, глядачам доведеться пояснювати, чим це він там займається. В результаті глядач точно не повірить у глибину страждань. Тому шкода стає людей, чиї керівники не прорахували наслідків своїх дій. Намети на Хрещатику стають все більш карикатурними на фоні цілковитої байдужості населення, яке, за задумом, мало б підтримати протестуючих. Видихаються поступово і режисери, починають повторюватись, що вже не цікаво.
А радіо тим часом продовжує розповідати про «широкий розмах соцзмагання», перепрошую, «акцій протесту». Так і бачиш, як «мощно возрастаєт процент жиров у маслі». Але це, здається, вже від іншого драматурга. Зізнаюсь, перечитав нещодавно його твори. Не слухати ж радіо, нехай і закордонне, яке стало повним антиподом офіційному телебаченню, теж дезінформуючи слухачів, тільки у протилежний бік. Щиро співчуваю колегам, котрі сьогодні хто свідомо, а хто за гроші, змальовують вигадану картину подій. А, може, так і треба, може, таким чином повертаємось ми у колишні часи, коли вірили тільки чуткам, навіть найнеймовірнішим, але ні в якому разі не пресі, радіо і ТБ?
Одне слово — якщо щось десь «шириться», значить, це комусь дуже потрібно, якщо навіть воно і не шириться зовсім. Не винні вони, що видають бажане за дійсне — завдання у них таке.
