У свободи як поняття є своя історія. Сократ був першим вільнодумцем, що заплатив життям за право вільно мислити. Платон дав нам той стиль мислення, з яким тільки й можливе створення вільного суспільства. За часів Перікла вимоги свободи слова та соціальної терпимості стали обов’язковими для високої цивілізації. Через іще п’ятсот років наступний важливий крок зробили учні Ісуса, — та й ким були перші християнські громади, що відкрито не визнавали божественну суть імператора, як не «недержавними», як ми сказали б нині, організаціями? У боротьбі за право створювати такі організації поклав свою голову апостол Павло. І, нарешті, третій етап у розвитку свободи почався з того моменту, коли з ешафота покотилася голова Карла I. Перемогла концепція держави як «суспільного договору», права громадян не тільки просити, але й вимагати від держави захисту своїх інтересів. Виникла нова свобода — створювати так званих «юридичних осіб», ці держави в державі, які можуть мати свої статути, прапори та гімни. «Відтоді історія свободи є історією безперервних поступок Держави спільним діям людей» (А.Вайтхед). Ідеал свободи оволодів Європою, породивши Французьку революцію та Сполучені Штати. Однак уже в середині XIX століття певне сп’яніння від лібералізму минуло. На жаль, це не розв’язало серйозних економічних проблем, навпаки, породило повсюдну убогість фабричних робітників, створивши щось, на кшталт нового рабства. Реакція була негайною — «Капітал» Маркса, з його ідеєю ліквідації експлуататорів та приватної власності взагалі. Уперше стали помітними деякі небезпечні наслідки свободи, принаймні в економічній сфері. Стало зрозуміло, що не можна звільнити людину більше, аніж вона вільна в собі самій. До виникнення поняття «несвобода» залишався тільки один крок, який було пройдено менше як за сторіччя. «Iз голови буржуя вийшла тиха пара…» — писав Андрій Платонов. Почавшись як грандіозне «випускання пари» обуреними аграріями, російсько- німецьке бунтарство обернулося на тоталітарні машини, коли добровільно отупілі маси ніжаться в лоні «матриці», під’єднанi шлангами до її дбайливого черева. Як несподівано з’ясувалося, в душі обивателя гніздяться не тільки мрії про свободу, але й про щось абсолютно протилежне. «Воля до несвободи» стала поживою для найпроникливіших розумів епохи: на цю тему розмірковували Фромм і Поппер, Адорно і Хоркхаймер, Зам’ятін і Оруелл. І все ж, незважаючи на всі зигзаги та хитання, історія Західної Європи є виразним рухом від традиціоналізму до лібералізму, шлях до свободи — свободи слова, організацій, спільних дій людей.
А ось уже і наш із вами час. Україна, майдан Незалежності, намети і портрет убитого журналіста. Чому в Чехії боротьба за свободу слова стала народним святом, а в нас — політичним скандалом iз незрозумілим результатом? Для нас, жителів Придніпров’я, це запитання — в саме серце.
Історично склалося так, що Україна опинилася на кордоні двох культур: західної (католицької) і східно-візантійської. Що принесла нам Візантія? Дуже просто — «принцип мандали», що лежав у глибинах душі архаїчної людини, — «божественний» князь, президент, градоначальник і земна, підлегла, яка ні за що не відповідає, периферія. Політична влада, фінанси, торгівля, ресурси — все зосереджено в руках «персони № 1», і навіть його піддані (громадяни), бідні вони чи багаті, — це всього лише власність у руках Непогрішного. Про яку свободу тут може йти мова? Свобода слова не потрібна, бо підриває віру в Єдиного, свобода підприємництва — також.
Останніми роками парламент привніс деяку різноманітність у цю схему, але не більше. Протягом усієї тисячолітньої історії України-Русі так було завжди: так зване «віче» у князівській Русі було органом скоріше дорадчим, і тільки в часи УНР Центральна Рада намагалася щось змінити, але і їй катастрофічно не вистачало харизматичного лідера. Дуже вузький виявився вибір найкращих: Грушевський був дуже старий, Винниченко зовсім не був політиком, Петлюра був журналістом. Наш таємний улюбленець батько Махно був військовим генієм, але не більше. Дуже слабкою виявилася «вибрана меншість», тобто ті люди, які й повинні втілювати в собі ідеали свободи.
«Свобода не буває «взагалі», вона конкретна і відносна», — твердили марксисти-леніністи (див. «Філософський словник»). І знову-таки, історія нашої країни тут нічим порадувати не може. Протягом століть ми бачимо одне і те ж: протиприродна відсутність найкращих, нечисленність та аморфність «вибраної меншості», слабкість і безвідповідальність політичних еліт. «Слабкою стороною української культури було те, що вона спиралася на дуже незначну верхню меншість населення» (М.Грушевський). Звичайно, це мало і об’єктивні причини: асиміляція з татарами, вторгнення кочовиків, пожадливість чи бездарність правителів. І все ж єдина єднальна нитка не має від нас вислизнути: ми завжди були сільською, патріархальною країною, яка жила за законами циклічного часу, — від сівби до врожаю, яка не бажала брати участі в історичних пертурбаціях і яка хотіла не завоювання, а тиші та спокою, «злагоди». Усе це дало мотив Драгоманову казати про українців як про типово «неісторичну», «плебейську» націю. Навіть у XX ст., перед революцією, українське населення було на 90% сільським. За переписом 1897 року, людей із вищою та середньою освітою нараховувалося 0,3% населення (включаючи священиків!) — сумний підсумок дев’ятивікової історії… Після революції становище іще погіршилося: майже всю інтелігенцію було знищено Сталіним; насильна колективізація, голодомор, розкуркулення, війна, депортації завдали генофондові такої утрати, оцінити яку неможливо. ГУЛАГ, а пізніше «психушки» довершили розпочате. Навіть саму пам’ять про те, що є певний тип старого інтелігента, носія міської культури, уявлення про права особистості та ідеали свободи, — було знищено. Страх перед грізним Батьком став необхідністю, конформізм — звичкою, воля до свободи стала забутою. І якщо в західному світі воля до свободи через економічну незалежність була рушійною силою історії, то в Україні ця воля завжди наштовхувалася на гостре неприйняття з боку переважної частини суспільства: ідея «злагоди», ідилії селянської общини, архетипи циклічності і справедливого Батька стояли непохитно. Християнські цінності, есхатологічна «стріла часу» в народну душу не увійшли, та й навіщо християнство людині, яка вважає, що «нічого не змінюється», «нові прийдуть — іще гірше буде», яка живе, міряючи час доїнням корови!
Патріархальність пустила у свідомість значно глибше коріння і знаходить прояви куди несподіваніші, як можна собі уявити. Цікаво, але два герої нинішнього політичного протистояння — Соцпартія і НДП — побудовані саме за цим принципом. Не дивно, що нові партії, які, здавалося б, мали увібрати в себе всю невисловлену волю до новизни, не знаходять підтримки. «Усяка новизна — від диявола». Наша провінціальність виявляється у безвіллі та нерішучості політичних лідерів. Зрозуміло, воля до влади в них є, але це не воля до діянь, а, скоріше, прагнення до більшої безпеки. О, якими чудово округлими, якими вишукано подібними до жінок робляться вони до своїх 50 років! Тому і не йдуть у нас реформи — адже ніхто не хоче нікого образити. Тому третина парламенту не ходить на засідання, — вони й самі не знають, навіщо вони потрібні, ці народні обранці. Не здатний Мороз, нерішучий і наскрізь пройнятий духом селянства, на таку, справді, диявольську «операцію» з касетами. Адже для цього слід проявити макіавеллівську витонченість у виготовленні фальшивок, проявити акторські здібності, зображуючи ображену невинність, і головне — готовність іти на ризик. Та й уродженець села Чайкіне, який, за іронією долі, опинився на вершині влади, навряд чи здатний віддати наказ про знищення опозиційного журналіста. А хлопець із села Хоружівка, який чомусь уславився як «реформатор», навряд чи здатний проявити ті здібності, котрими прославився Столипін, — він просто інакше вихований.
Стоячи на холодному вітрі біля купки наметів, розбитих на каменях, розумієш сумну істину: наші жінки — це жінки, але наші чоловіки — це фелахи, мужики, травесті, на кшталт Вєрки Сердючки. Ми — боязкі Адами, які, попри всі умовляння Єви, так і не зважилися покуштувати яблуко пізнання, яблуко свободи, які так і не насмілилися вийти з Едему. І наша доля — телевізор та горілка, та ще диванне квиління. Обивателеві свобода не потрібна. Був би хлів тепліший та батіг ніжніший…
