Професіонали-гострослови заявляють, що музичний ряд сучасності — це колаж звуків, які сприймає людина, котра слухає плеєр в останньому вагоні метро. Музичному оформленню нашого культурного та побутового простору віддається сьогодні за максимумом. Телебачення з-поміж іншого — безумовний лідер! Тому й тут можна зустріти музикантів класичної школи, які працюють у своєрідному жанрі — телевізійної музики. Один із них — Ігор Лебьодкін, музичний редактор каналу «1+1», батько молодої лауреатки торішнього конкурсу імені Горовиця — Дарини Лебьодкіної.
— Ігоре, а яким був ваш шлях у музику?
— Усе відбулося завдяки мамі. Їй самій війна перешкодила стати музикантом, от і довелося мені перейняти естафету. У шість років сів за рояль: спочатку студія при Київському авіаційному заводі, потім — десятирічка ім. Лисенка, консерваторія. Після армії сам посилено навчався. Став лауреатом третьої премії на конкурсі в Італії.
— А що приваблює вас нині в телебаченні? У чому взагалі специфіка роботи телевізійного композитора?
— Робота насправді цікава. Принаймні, коли я починав працювати, було цікаво відшукати в собі той необхідний нюх до синтезу звуку та зображення. Плюс — вгадати бажання режисера та потребу глядача. Музика створює певний атмосферний фон передачі. Звичайно, не телевізійна музика — це одноденки, і не виходить вкладати велике творче зусилля в 30-секундний матеріал.
— Тобто як творчість ви це однозначно не розцінюєте?
— Творчість — це коли ти пишеш те, що тобі захотілося, якесь відчуття, і ти не можеш не написати. У мене бувають іноді такі речі, в основному пов’язані із проектами Ольги Герасим’юк та Анатолія Борсюка. Це ті матеріали, які мене дуже часто примушують творчо мислити.
— Вам близький настрій цих програм?
— Це моя естетика. Зміст передач та завдання, які вони перед собою ставлять, близькі моїм уявленням про це життя. Мені дуже важко, наприклад, писати веселу музику. Катастрофічно. Ми довго притиралися із «СВ-шоу».
— У чому ж складність?
— Ну, розумієте, я знаю, як на тому ж пресловутому Заході люди займаються музичною телевізійною продукцією. Є компанія, яка випускає подібні диски спеціально на допомогу телепередачам. Сидить команда людей, і кожен пише у своїй естетиці. Хтось пише драйвові речі, комусь удаються «страшилки», комусь — військова музика. Хтось намагається в ліриці себе знайти. Однак це спеціальна музика для телебачення.
— І що ж це таке?
— Іноді мені здається, що це навіть музикою не можна назвати. Скоріше, звуковий ряд, де за хвіст схоплено якийсь стан. Найчастіше один. Це прикладний звук, що не виходить за рамки певного стилю, хоч би який був багатий на стани автор. Візьміть будь-якого великого композитора — в його творах через кожні 8—10—12—16 тактів є різна фактура, різні стани, головна тема, побічна… А на телебаченні це навіть не потрібно. Проте я, знову-таки, іноді для Ольги Герасим’юк пишу музику такої протяжності і знаю, що режисерові тоді зручніше монтувати.
— Технологічно наскільки складний або, навпаки, полегшений ваш процес?
— Я працюю з комп’ютерними технологіями, але в мене якраз гарна бібліотека живих звуків. Є така гарна машина — імулятор. Із нього можна видобути звук живої скрипки, живої віолончелі. Оживити той синтетичний музичний матеріал, який потрібно, який тепер у моді.
— Однак сьогодні такий прогрес у сфері синтетичного звуку — він не менше цікавий, нiж живий. Ви категорично не сприймаєте звук, не наближений до «живого»?
— Це все пов’язано з моїм характером, з моїм уявленням, чим я займаюся. Якщо якийсь матеріал мені не подобається, а хтось вважає, що він підходить, то я ніколи його не віддам.
— Якою була ваша остання серйозна робота?
— У травні минулого року був гарний творчий момент. Режисер театру маріонеток Михайло Яремчук запропонував написати музику для «Вишневого саду». Приголомшуючий спектакль!
— А як багато інструментів у вашому арсеналі?
— Класична освіта, де роялю присвячується 90% часу, дозволяла тільки мріяти — спочатку про флейту, потім про саксофон. Тепер я можу реалізувати ці мрії з допомогою комп’ютера — грати хоч на ударних, хоч на скрипці, але це вже електроніка.
— І як, на ваш погляд, комп’ютерну музику можна вважати мистецтвом?
— Нині рамки поняття «мистецтво» дуже розширилися. Іще років із 20 тому професії в галузі, наприклад, реклами, дизайну або моди не вважалися творчими, а тепер — навпаки. Комп’ютер — безумовний помічник, але замінити живий інструмент йому навряд чи коли-небудь вдасться. Будь- який музикант вам скаже, що інструменти починають оживати, тільки-но до них доторкнешся. З’єднувальною ланкою між виконавцем та його «лірою» є музика, яку граєш. Із комп’ютером такого не відбувається. Це холодний предмет, який допомагає з’єднувати звуки та мелодії. І вдихнути в нього життя дуже важко.
— Крім того, що електронні інструменти мертві, існує думка, що відеокліп убиває музику. Про це співали ще в 70-х. Вам це твердження видається правомірним?
— Дивлячись, звичайно, з яким матеріалом маєш справу. Однак, дійсно, серйозні музиканти намагаються уникати ілюстрацій. Я не зустрічав кліпiв у таких сучасних майстрів, як Елджеро або Джино Ванеллі. Адже в музиці, як у літературі, кожний малює у своїй уяві абсолютно індивідуальний образ. І коли нам показують відеокліп, то нав’язується певна думка про те, якою має бути ця музика. Певне тавро: ця мелодія — значить, ці кольори і знаки.
— А який ваш стереотип творця музики?
— Той образ, який був народжений у мене в дитинстві під впливом батьків, — це, передусім, інтелігентна людина, трошки незадоволена будь- якою своєю дією, рухом, і позиція якої постійно налаштована на благо для інших, — накопичене в собі віддавати іншим. У моєму уявленні музикант повинен мати добре розвинені в собі ці внутрішні чакри, щоб мати можливість віддавати.
— Тоді, напевно, ви навряд чи погодитеся з тим образом генія, який показав у своєму фільмі «Амадей» Мілош Форман?
— Фільм, безумовно, цікавий, але мені видалося, що режисер не вирізняється великою любов’ю до людей. Це певна карикатура, як у Босха — нетрадиційний погляд на світ. Фільм не варто брати за матрицю того, якими були ці художники та їхні взаємини. Сальєрі нічому було заздрити: він міг усвідомлювати, що Моцарт талановитіший і навіть геніальний, але всі блага, якими користувався Сальєрі — і матеріальні, і моральні, — Моцартові і не снилися.
— А хто ваші фаворити в музичному світі?
— Усе життя була пристрасть до Баха та Скрябіна. Це та музика, в якій я купаюся. Сучасні експериментаторські пошуки — американець Айвіс, наш співвітчизник Сильвестров. Це люди, які залишають помітний слід у культурі.
— У вас позитивне ставлення до авангарду?
— Дивлячись до якого. Група «ВВ», на мій погляд, — це також авангард, до якого, щоправда, я ставлюся більш негативно.
— У якій тональності — мажорній чи мінорній — ви самі себе відчуваєте?
— Це залежить від настрою, погоди та іншого. Мабуть, у всіх можливих тональностях я себе вже відчував.
