Українська енергетика виявилася не готовою прийняти «стратегічних інвесторів», незважаючи на деклароване владою очікування «стратегів» у гості.
Конкурси з продажу контрольних пакетів акцій шести обленерго перенесено на два місяці через те, що жодної з вимог їхніх можливих учасників так і не було виконано.
Це означає, що перший тендер, який було заплановано на 27 лютого, міг не відбутися через дуже просту причину: повну відсутнiсть покупців.
Не узгоджена нова методологія утворення тарифів на передачу електроенергії й договору купівлі-продажу, не розв’язані проблеми відключення боржників, не ясна можливість надання інвесторам яких-небудь гарантій для успішного бізнесу, не визначена, зрештою, сама енергетична стратегія держави.
Тим часом аналіз стану справ у енергетичній галузі підтверджує доцільність вимог інвесторів.
Україні доведеться всерйоз напружитися, щоб їх виконати за два місяці, що залишилися.
Заслуговують на увагу у зв’язку з цим слова голови правління банку CS First Boston-Україна Олександра Базарова, висловлені ним на засіданні Міжвідомчої робочої групи щодо контролю за приватизаційними процесами в ПЕК, що відбулося 7 лютого у Верховній Раді.
«Реструктуризація галузі, зокрема системи утворення тарифів, потрібна не тому, що цього хочуть іноземні інвестори, не тому, що цього хочуть радники, і не тому, що цього хочуть донори, але тому, що саме таким чином ми зможемо залучити інвестиції в енергетику, і тільки таким чином можна забезпечити її стабільний розвиток. Щороку гаяння часу призводить до того, що виходити з кризи енергетиці буде все важче», — вважає радник проведення конкурсів. Він не виключає чергового перенесення конкурсів iз продажу обленерго у випадку, якщо вимоги можливих учасників конкурсів до уряду України не буде задоволено.
ВИТОКИ МІФУ
Пригадується, як кiлька років тому енергетичні чиновники почали переконувати громадськість у необхідності залучення в українську енергетику «стратегічних інвесторів» в особі найбільших міжнародних енергетичних корпорацій.
Поняття «стратегічного інвестора» було поширено після завершення перших конкурсів з продажу акцій компаній-енергопостачальників 1998 року й появи жменьки приватизованих обленерго.
Відносини влади з приватними «облами» не склалися, винуватцями чого було оголошено недержавних власників, які виявилися не «тими», не «стратегічними».
Вони прийшли, згідно з офіційною версією, лише для того, щоб поживитися за рахунок енергетики.
Приватизовані енергокомпанії вперто не бажали перераховувати всі гроші на рахунок енергоринку, контрольованого урядом, вважаючи за краще використати кошти на власний розвиток і погашення давнішніх боргів.
Нормативно-правова база, що діяла тоді, дозволяла новим власникам зосередитися на задоволенні своїх комерційних інтересів і позбавляла необхідності дотримуватися вимушеного альтруїзму за прикладом державних енергопідприємств.
Приватизовані енергокомпанії відмовлялися виконувати розпорядження колишнього Міністерства енергетики й проводити централізовані взаємозаліки з цілком платоспроможними споживачами.
Замість цього нові господарі електромереж стали жорстко відключати від електроенергії розпещених дармовою електрикою боржників, викликаючи роздратування місцевої влади.
І що найнеприємніше, недержавні обленерго несли нову й чужу суспільству власницьку ментальність, викриваючи вади адміністративної системи господарювання, що розвалювалася.
«Ми втрачаємо управління галуззю!» — схвильовано вигукнув один з керівників колишнього Міненерго, усвідомивши «небезпеку» приватновласницької «гідри».
Відтоді на енергоринку почалася затяжна ідеологічна війна між двома світами — двома способами життя.
Сценарій війни, що хаотично склався в державних енергетичних відомствах, передбачав наявність двох допоміжних персонажів: позитивного й негативного.
Роль негативного персонажа було покладено на приватизовані обленерго, які не розраховувалися за електроенергію з енергоринком, «паразитуючи» за рахунок інших державних енергокомпаній.
Про те, що частка приватизованих обленерго становила на ринку менше ніж 20%, а рівень грошових розрахунків з ринком державних енергопостачальників був всього на декілька процентів вищим, — особливо не згадувалося.
Як не згадувалося й про те, що основним каналом вимивання коштів з галузі був інститут незалежних постачальників електроенергії, патронований діючими або колишніми державними службовцями в комерційних структурах.
Персонаж позитивний, згідно зі сценарієм, мав з’явитися з-за лаштунків у вигляді допомоги із Заходу в особі справедливих і щедрих «стратегічних інвесторів».
«Стратегічний інвестор» мав принести із собою мільярди інвестицій і позбавити українську енергетику всіх бід.
Образи внутрішнього «ворога» й зовнішнього «рятівника» дозволяли українським чиновникам перекласти відповідальність за стан справ у галузі на плечі власників, що зароджувалися, спокійно чекаючи «вітру з моря» в період «нічого нероблення».
Винуватець усіх бід був позначений, а вихід з енергокриз вказано.
Залишилося лише почекати моменту, коли «стратегічні інвестори» за командою рідного уряду вишикуються в чергу по наші енергетичні проблеми.
Міф про щедрого «стратегічного інвестора» успішно заповнив й ідеологічний вакуум у свідомості деяких журналістів, прийшовши на зміну зниклому міфові «про світле майбутнє».
При цьому невгамована спрага «соціальної справедливості» компенсувалася в служителів пера активним картанням злодіїв і шахраїв в особі приватизованих обленерго.
МІФ ЗРУЙНОВАНО
Однак реальний образ «стратегічного інвестора», що з’явився на енергетичному горизонті України восени 2000 року, відрізнявся від звичної міфологеми.
Виявилося, що міжнародні енергетичні гіганти аж ніяк не збираються займатися в нашій країні добродійністю.
Інвестори хочуть заробляти гроші в ризикованій Україні за наявності норми прибутку не менше за 20%, хочуть гарантованого надання максимально зручних умов для бізнесу, хочуть збільшення тарифів на постачання електроенергії й зовсім не хочуть постачати електроенергію безкоштовно яким-небудь підприємствам «стратегічного» значення.
Виявилося, що будь-які інвестиції в ринковій економіці мають кредитний характер, мають бути враховані в тарифах на електроенергію й обов’язково повернуті інвестору.
Виявилося, що міжнародний енергетичний бізнес не збирається рахуватися з «нашим становищем» і брати до уваги «особливості національної роботи» на нестандартній частоті.
Стратеги діють за своїми жорсткими й непорушними капіталістичними канонами, однаковими як у США, так і в Казахстані з Молдовою.
Нічого нового потенційні учасники конкурсів в особі Electricite de France, AES Corporation і Union Fenosa Україні не запропонували.
Вони ще раз нагадали нам, що за все треба платити й платити сповна, що безкоштовним буває лише сир у мишоловці, що працювати заради поліпшення нашого енергетичного майбутнього будемо ми самі й що працювати нам слід більше й краще, щоб повернути отримані інвестиції.
Інакше інвестори грюкнуть дверми й більше до нас не прийдуть через економію часу, оскільки на земній кулі ще досить багато неосвоєних енергосистем. Наприклад, у сусідній нам Польщі, уряд якої теж готується до широкомасштабної приватизації енергетики.
Поборники «державних інтересів» залишилися розчаровані: на таких умовах та з такими тарифами ми й самі можемо!
Активізувалися голоси прихильників збереження державної власності в енергетиці.
Україна, мовляв, до приватизації не готова, приватизація — це дорожчання електроенергії й зростання рівня безробіття, а це завжди дискомфортно й несправедливо.
Наводилися приклади щодо Франції, 92% генеруючих потужностей якої й 97% електромереж належать державній компанії Electricite de France.
Ніхто, щоправда, з прихильників державної енергетики в Україні не поцікавився, скільки мільярдів франків вклала французька держава в особі Electricite de France у своє енергетичне господарство за останні десять років?
І скільки з необхідних для реконструкції української енергетики мільярдів може надати держава українська, неспроможна своєчасно виплатити пенсії в розмірі 15 доларів на душу пенсійного населення?
Навряд чи це буде дуже багато впродовж найближчих п’яти-десяти років, за які українська енергетика без інвестиційних вкладень перетвориться на купу брухту з усіма наслідками, що випливають звідси.
БЕЗ МІФІВ
«Державницькі» настрої в українській енергетиці помітно активізувалися 2000 року, в епоху правління енергетичної Юлії Тимошенко.
Про Юлію Володимирівну писали й говорили все. Мало хто цікавився при цьому значенням того, що дійсно відбувається в галузі.
Треба все ж таки зняти капелюха перед колишнім віце- прем’єром з ТЕК і віддати їй належне.
У період її роботи в Кабміні уряду дійсно вдалося зробити те, в що напочатку 2000 року практично ніхто не вірив.
Вдалося підвищити рівень грошових надходжень на рахунок енергоринку до середньомісячних 40%, виплативши зарплати працівникам електростанцій і поліпшивши розрахунки генеруючих компаній за паливо.
Найпомітнішою заслугою керівників ТЕК минулого року було, мабуть, наведення ладу навколо державної компанії НАЕК «Енергоатом».
Нагадаємо, що ще на початку 2000 року «Енергоатом» виплачував пені й штрафи кіпрському офшору за послуги шодо вивозу відпрацьованого ядерного палива в Росію, які перевищували вартість самих послуг щодо вивозу.
Ще рік тому НАЕК не могла завантажити своєчасно ядерним паливом жоден з енергоблоків через відсутність коштів, маючи водночас на руках півтора мільярда нереалізованих комерційними посередниками активів.
Однак з історичної точки зору діяльність уряду на «енергетичному фронті» являла собою всього лише тимчасове максимальне посилення адміністративного управління в умовах катастрофічно низьких платежів за електроенергію.
Переоцінювати значення політики «військового комунізму» не можна, й тим паче йти з такою політикою в майбутнє.
Вже з кінця серпня минулого року безперспективність командно-адміністративного енергетичного курсу стала очевидною навіть для колишніх однодумців самої Юлії Володимирівни.
Зобов’язавши всіх споживачів і енергопостачальників розплачуватися за електроенергію «живими грошима», держава зробила для себе виняток, знайшовши віддушину в знайомій ще з часів радянської економіки системі банківських взаємозаліків.
В окремі місяці взаємозаліками оплачувалося понад 50% електроенергії, однак «живих грошей» за поточне постачання електроенергії генеруючим компаніям явно бракувало.
Протягом року бюджетні ресурси поступово вичерпувалися, фінансові показники компаній гіршали, взаємні борги енергокомпаній зростали, а інтелектуальний потенціал галузі продовжував знижуватися через кадрову чистку «неугодних».
Обленерго за централізованих взаємозаліків, що проводилися урядом, не отримували належної їм частки коштів, внаслідок чого збільшувалися технічні втрати електроенергії в мережах, зростала енергоємність галузі.
Керівники Мінтопенерго та генеруючих компаній дедалі частіше скаржилися на «ручне управління» фінансовими потоками енергоринку з боку Кабміну, що призводило, на їхню думку, до неефективного використання коштів і зниження розрахунків.
Замість спільного з учасниками енергоринку пошуку взаємоприйнятних економічних рішень, Юлія Тимошенко до кінця року остаточно «пішла» в політичні війни, що посилювало нервозність і напруження в галузі.
Енергійна леді все далі віддалялася від практичної роботи, все частіше демонструючи захопленому електорату волю й мужність у боротьбі за порятунок Вітчизни від олігархів.
Однак з наближенням конкурсів з продажу перших шести обленерго ставало зрозуміло, що для розбудови «капіталістичного майбутнього» не потрібно кидатися на амбразуру. Та й під танки лягати при цьому необов’язково.
Потрібні однакові й обов’язкові для виконання всіма, включаючи уряд, правила гри, потрібні нормальні господарські відносини між енергокомпаніями та їхніми споживачами, потрібна кровна зацікавленість власника в отриманні прибутку, й зовсім не потрібне повсюдне втручання держави у відносини на енергоринку.
Потрібне все те, чого в українській енергетиці не було й що суперечило політиці, яку практикували досі державні менеджери.
Уряд, приміром, ініціював законодавче затвердження розподільчих рахунків енергоринку, тоді як інвестори висунули вимогу їх скасування в перспективі за умови 100%-ї сплати за електроенергію.
Уряд установив державну монополію на оптовому ринку, тоді як інвестори хотіли б бачити можливість укладати прямі контракти між виробниками та постачальниками електроенергії.
Уряд постійно доручав Нацкомісії регулювання електроенергетики змінювати грошові потоки галузі в «потрібних» напрямках, тоді як інвестори вимагали незалежного статусу НКРЕ.
Уряд вимагав від енергопостачальників відключати боржників, тоді як інвестори вимагали «карт-бланш» на відключення боржників у самого уряду.
Україні доведеться визначитися в принциповому виборі свого енергетичного майбутнього впродовж двох місяців, що залишилися до конкурсів.
Проблема енергетичного вибору залежить від внутрішнього вибору кожного з енергетиків і політиків, управлінців і журналістів.
Що кому виявиться ближче?
Заступництво сильних вождів чи віра у власні професійні сили?
Орієнтація на голос чиновників чи праця на своїх споживачів?
Бездумне дотримування інструкцій і міфів чи болісний пошук власного шляху?
Навряд чи історія надасть можливість відкладати конкурси, як і проблему вибору, нескінченно.
