Про елементарну здатність наших телеканалів професіонально розпоряджатися інформацією найбільш наочно слід вести мову не у зв’язку з якимись радикальними виступами опозиції, котрі нині відбуваються, і, тим більше, часто сенсаційними перипетіями «касетного скандалу», висвітлення яких з явно різним ступенем об’єктивності (точка зору, контекст, повнота розповіді про подію, визначення взаємозв’язку різних фактів тощо), можна (і будуть) пояснювати політичною заангажованістю або несвободою, тиском, «обслуговуванням олігархічних інтересів» тощо. Найбільш наочно можна вести мову про це у зв’язку з нейтральними чи навіть, навпаки, офіційно організованими або підтримуваними акціями. От, скажімо, нинішнього понеділка відбулися збори партій, які знову об’єдналися в блоці на підтримку Леоніда Кучми (Асамблея політичних та громадських органiзацiй на захист конституційних основ). Що ж дізнався про ці збори і саму Асамблею телеглядач загальнонаціональних каналів?
Якщо в когось не було можливості подивитися того вечора «1+1», то ні від УТ-1, ні від «Інтеру», ні від ICTV etc телеглядач не міг би зрозуміти, від кого і від чого представники Асамблеї політичних та громадських органiзацiй зібралися знову захищати Президента і конституційний лад. Про що конкретно йшлося на зборах? Що конкретно антиконституційне відбувається в країні, що є антиконституційним у діях опонентів Президента? Які способи виходу із кризи пропонувалися виступаючими тощо. Та що там казати, далеко не на всіх каналах повідомили, де саме в Києві проходило це шановне зiбрання — в Жовтневому палаці. Тільки «1+1» дав трохи змістовної інформації, вибравши під час монтажу і в коментарях, і у виступах учасників зборів не загальні слова, а конкретні пропозиції. Загалом, хоча прес-конференцію членів акції «Кучма без України», яка відбулась того ж дня, всі телеканали показували мигцем, начебто між іншим, з одним і тим же коментарем про розрізненість опонентів нинішньої влади, а збори Асамблеї демонстрували довго, смакуючи — однак від цього не стала більш значущою, змістовною «правильна» ТБ-інформація.
Звичайно, сам пафос та апофеоз пристойних зборів пристойних людей у пристойних приміщеннях (скільки сама оренда залу мала б коштувати в Жовтневому!), в ностальгічно-приємному радянському стилі президій, одностайності тощо — самі по собі мали продемонструвати, на чиєму боці сила, благополуччя (а значить і правда?). Напевно, на це і понадіялися. Однак буває, ситість політиків викликає в телеглядача і протилежні почуття, особливо якщо сидить він при цьому в неопалювальній квартирі, без гарячої води, всього із двома-трьома десятками гривень, виплаченими останнього разу ще в грудні на його практично непрацюючому заводі (як нині повсюдно трапляється в провінційних містах, містечках та селищах усієї України)...
А якщо від політики перейти суто до журналістики, то цей приклад свідчить, узагалі-то, про найповніший непрофесіоналізм телевізійників. І питання лише в одному — щодо його причин. Чи то журналісти просто саботують подібні піар-акції, набиваючи телекартинку примітивною туфтою за принципом «замовляли — маєте». Чи то вже й самі так звикли працювати виключно у віртуально-пропагандистському, а не інформаційному просторі, що забули про елементарні принципи професійної подачі новин («що, хто, де, коли, чому?»). Відвикли працювати з фактами, версіями та опосередкованими механізмами формування смислів, розніжені журналістикою інтерпретаційних лекал, що не вимагає особливих старань для передачі реальної та повної картинки події.
Узагалі ж, чим більше абсурду в житті, тим більше нівелюється його абсурдність у ЗМІ. Скажімо, я недавно подумала про те, що в радянських 70-80-х мене сьогодні більше вражає не сама неможливість для нинішньої людини того способу життя — тих нібито виборів депутатів і тих партійних та комсомольських зборів, з їхніми сюрреалістичними порядками денними, і якихось ленінських заліків, і мріянь про вступ у ряди КПРС, що для інтелігенції було «пропуском» у кар’єру, і відчуття тотального стеження за тобою протягом усього життя... Більше вражає те, що для більшості з нас усе це було нормальним. Ми не знали іншого світу і сприймали той, у якому жили, як норму. Інша річ, що рамки цієї норми для кожного з нас були різними: складовою її частиною могли бути і, скажімо, кухонні «антирадянські» посиденьки, і самвидав, а хтось просто собі жив і сприймав усе, як є, а хтось убудовувався в систему, вже не бачачи відмінностей між прагматизмом і цинізмом... Однак факт залишається фактом: для більшості з нас радянська ірреальність була реальністю, яка могла подобатися або не подобатися, але її існування не викликало подиву, того подиву, який був нормальною реакцією на наше життя в іноземців... Звичайно, величезна роль у подібній аберації масової свідомості та психології належить ЗМІ. І часом здається, що точно так само, як і перебудова, і гласність, і незалежність початку 90-х, для радянської номенклатури, що жила з бюджетного пирога, стали всього лише перегрупуванням сил, струсом, так і ЗМІ в ті часи не спонукали кардинально змінити свої цілі та завдання, перейти від впливу та маніпулювання — до інформування та надання споживачеві вибору різних смислів і версій того, що відбувається. Як у суспільних відносинах усе залишилося по-колишньому: та ж державна власність (хто нині є реальним, а не міфічним власником основних засобів виробництва в країні і хто, передусім, користується плодами їх експлуатації?), те ж адміністрування — регулювання — ручне управління економікою, та ж відсутність контролю громадян над державою тощо. Так і у функції преси все залишилося без змін: забезпечення контролю держави над суспільством, упровадження необхідних для самозбереження держави ціннісних орієнтацій у масову свідомість, перманентні пошуки ворога, які в міру ослаблення комуністів-ортодоксів модифікуються в інформаційні війни олігархічних ЗМІ одного з одним... Здається, ми абсолютно даремно вирішили, що московський серпневий путч 1991-го був остаточною перемогою над суспільною системою, в основі якої лежить державна власність. Прихід нового власника засобів виробництва — як і нового ідеологічного забезпечення його інтересів, також і в ЗМІ, — ще попереду. А нині — все та ж сама «жуйка» заздалегідь визначених інтерпретацій події, які вкладають у мізки глядачів...
Коріння історії, яку розповіла Ольга Герасим’юк у своєму новому спецпроекті «Кровна помста» (ефір відбувся в неділю 04.02), також сягає в минуле, цього разу тридцятирічної давності. Тоді загинули, як вважають жителі певного села, від рук їхнього ж односельця батьки шістьох дітей. Через тридцять років один із цих дітей помстився (як, знову-таки, впевнені всі) тому вбивці...
Я особисто не є прибічницею «криміналізації» ефіру каналу «1+1», яка останнім часом спостерігається (до західних бойовиків, російських ментів та «кримінальних країн» додається чогось іще й «замовлення» Анатолієві Борсюку на порпання в психології злочинців, і от ще й Ольга Герасим’юк у схожому струмені... Проте, талант є талант, та й історія, яку розповіла Ольга, цього разу більше належить до історії звичаїв, аніж патологій, і журналістка зуміла надати їй соціального звучання. Ця історія, як мені здається, про вплив масової свідомості (або масового несвідомого), вже «пораненої» традиціями, страхами, своєрідними цінностями тощо, на свідомість окремої особи. Протягом тридцяти років після страшної загибелі матері та батька, офіційно визнаної нещасним випадком, шестеро дітей живуть у селі, кожний житель якого переконаний у тому, що насправді їхніх батьків убили. Усі знають також, хто вбив... Однак на суді ніхто не дав правдивого свідчення. Не розповів про те, про що тепер, через тридцять років, розповідають свідки тієї страшної ночі на камеру «1+1», особисто Ользі Герасим’юк. Тоді, 30 років тому, свідки боялися — нині, очевидно, після загибелі вбивці, вони вважають ситуацію вичерпаною і готові сказати, нарешті, правду. А тепер уявіть собі тиск цього масового знання та масового «вироку» на життя шістьох спочатку дітей, а потім уже дорослих людей. Уявіть, як мовчки, глухо, але наполегливо він волав до почуття помсти в них — сам залишаючись збоку, не беручи на себе відповідальності ні за що... Цей тиск масової свідомості фактично не залишає людині вибору, також практично формуючи реальність. А в основі кривавої трагедії в західноукраїнському селі лежав страх і прагнення справедливості, яке заглушується через нього і яке властиве будь-якій людині. Там, де не було б страху, справедливість «торжествувала» б законним шляхом... Там же, де страх, недовіра до правосуддя, влади, до власних односельців сильніші, — там моральна викривленість першооснов, як хвиля, накриває всю систему, робить жертвами і одночасно винними всіх... У фільмі Ольги Герасим’юк син загиблих батьків, який через 30 років нібито вбив їхнього вбивцю (ні те, ні друге вбивство, взагалі-то, не доведено), свідчить про те, що йому сняться і сьогодні тато і мама... Очевидно, що в системі координат цієї людини їхні образи є певним етичним орієнтиром, що допомагає витримати всі випробування, які випали на його долю. Здається, і кардинальної зміни нашого життя, також і в журналістиці, нам не добитися, якщо не зв’яжемо в один вузол економіку, політику і... мораль. Однак поки що, на жаль, такий погляд на проблеми нашого пострадянського суспільства, скоріше, виняток, аніж правило. Чи не тому, хоч в Ольги Герасим’юк трапляються вимушені «простої» в жанрі етично-соціальної публіцистики (через «вахту» на програмі «Без табу»), в неї, практично, немає послідовників?
