Повідомлення про те, що за колишнім президентом Югославії Слободаном Мілошевичем буде встановлено цілодобовий поліцейський нагляд, що про його подальшу долю президент країни проведе переговори з Карлою дель Понте, головним прокурором Гаазького трибуналу з військових злочинів, лише підтверджують, що ніщо не вічне. Зірки, в тому числі й політичні, заходять так само, як і спалахують, всенародна підтримка, помножена на страх, змінюється щонайменше апатією, ролі ключових гравців грають зовсім інші постаті. Кар’єра Мілошевича рано чи пізно повинна була закінчитися, і навряд чи за кілька років серби згадуватимуть його як героя опору експансії НАТО та боротьби за збереження Косово.
Кар’єра Мілошевича — яскравий приклад того, як постать, ставши заручником гри великих інтересів, може опинитися для них «відпрацьованим матеріалом», попри всю свою, здавалося б, міцність позицій. Якщо абстрагуватися від оцінок — чи була саме ця постать повністю негативною чи ні, то можна просто згадати, що кілька років тому Мілошевича згадували виключно як ключову фігуру для досягнення миру на Балканах, він був однією зi сторін Дейтонських мирних угод про припинення війни в Боснії, йому тисли руки... Навряд чи тоді, шість років тому, його не могли оголосити військовим злочинцем — просто тоді він був на своєму місці і виконував потрібні для «світової спільноти» функції, які не міг виконати ніхто інший. У принципі, дипломатії «подвійних стандартів» ніхто й ніколи не скасовував, хоча, очевидно, югославський президент у неї до кінця не вірив, та й мало хто вірив, що для його усунення дійсно буде проведено військову кампанію. Яка визвала деякі, мабуть, небажані для Вашингтона наслідки — адже, попри всі запевнення у нешкідливості боєприпасів із збідненим ураном для військовослужбовців, які їх використовували, довіра між Сполученими Штатами та їхніми європейськими союзниками є вже далеко не повною.
Мабуть, є чимало повчального в долі югославського екс-президента. Хтось може зробити висновок, що вона закономірна. Таким чином країна приводиться до загального «знаменника» з іншими, і нагадує іншим, що ніщо не вічне, особливо диктатура. Хтось інший — що Мілошевич далеко ще не останній, і отже, можна очікувати й подій і на інших напрямках. Враховуючи, зокрема, що західна преса сьогодні зовсім не дружня до країн СНД. Усе це не є чимось беззаперечним — але в ньому явно є доля правди.
