Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Дмитро ХАРИТОНОВ: «Глядач втомився від МTV. Наразі — час пізнавальних проектів»

19 січня, 2001 - 00:00

Заздрісним людям, мабуть, просто нестерпно знаходитися поруч із Харитоновим, бо він, збентежено усміхаючись, викидає у простір невичерпний потік різноманітних концепцій та сюжетів. І цілком можливо, що який-небудь Сальєрі вже давним-давно отруїв би його, якби наш герой не був людиною вельми практичною та удачливою. Проте поплюємо, аби не зурочити.

— Яким чином, Дмитре, ви опинилися на «1+1»?

— Насправді, гадаю, що рано чи пізно я й опинився б на цьому каналі, тому що наші програми — вони якраз у ключі «1+1». І на додачу ми будемо виходити і на «1+1», і на одному з російських каналів. Справа в тому, що на Євразійському телефорумі я познайомився з продюсером «Смаку». Тим, хто робить програми Радзінського, «Смак» із Макаревичем — Миколою Біликом. І наш проект ми будемо випускати в Москві спільно під шапкою: «1+1» і студія «Смак» представляє». Ми будемо монтувати всі програми в Москві на студії «Смаку» з режисером, який раніше працював з Політковським («Політбюро»). Ось нове тисячоліття, і я абсолютно змінив концепцію.

— Ви починали в період буму таких виїзних, відкриттєвих, експедиційних передач. Як ви гадаєте, чому саме ваші передачі користуються таким успіхом? У чому ваша…

— …фішка? Ну, не в тому, що ми знімаємо за кордоном. Ми якраз покажемо програми з української історії. Скажімо, про Лева Задеру, який за деякими версіями був чекістом у махновській банді. Розкажемо про самого Нестора Махна. Хочеться зняти програму і про Вовче Логово, де була вінницька ставка німців. Просто я зосереджений на історії третього рейха, і багато які речі, що я знаю із сучасної історії, пов’язані з історією Європи. Ми хочемо, наприклад, розказати про Даліду. Жінка, яка стала переможницею конкурсу краси в Єгипті, була неймовірно популярною як співачка і, зрештою, наклала на себе руки. Розповідати про таких людей — про Кальмана, про Даліду, сидячи на кіностудії імені Довженка, можна, але глядач вірить тоді, коли є ефект присутності. Ти повинен бути в тому місці, де творилася історія. І якщо є така можливість, її треба використовувати.

— З чого розпочнеться хід ваших «історій» на «1+1»?

— Перша програма, з якою ми стартуємо наступного тижня, називається «Корабельна аварія на «Salem Express». Я взагалі зустрічав згадки про те, що у Лева Толстого був племінник — відчайдушний дуелянт. Він застрелив на дуелях, здається, не мало не багато — дев’ять чоловік. І він мав одинадцять дітей, з яких один за одним загинуло рівно дев’ять. Я прочитав це мигцем, але ідея Божої покари дуже витончено сплила в цій програмі. Крах порома «Salem Express», в принципі, добре відомий — 1991 рік, затонуло 500 чоловік. На ньому було багато паломників, які поверталися з Мекки, і багато багатих людей тощо. І єгиптяни, подібно до того як вони 5000 років тому грабували єгипетські піраміди, пірнали на глибину 30 метрів і діставали гроші, підмочені водою. Несли в банк, який відмовлявся їх приймати, кажучи: ви поверніть це родичам загиблих. І ті, хто діставав ці гроші, будували дайв-центри, кафе, човни. Човни згоряли, кафе розорялися, дайв-центри ніколи не працювали, дружини хворіли, діти вмирали. Це приголомшлива історія. Причому кажуть про неї самі єгиптяни. В передачі, до речі, є вражаючі підводні зйомки. Це натуральні зйомки, не з іншого фільму. Адже досить свіжа корабельна аварія — минуло всього дев’ять років. І в кадрі — розрізані валізи, ляльки. Досі у плавців, які туди пірнали, ця картина проноситься перед очима. Ми покажемо програму, і вона буде затравкою перед цілим циклом програм про морські глибини.



Заздрісним людям, мабуть, просто нестерпно знаходитися поруч із Харитоновим, бо він, збентежено усміхаючись, викидає у простір невичерпний потік різноманітних концепцій та сюжетів. І цілком можливо, що який-небудь Сальєрі вже давним-давно отруїв би його, якби наш герой не був людиною вельми практичною та удачливою. Проте поплюємо, аби не зурочити.

— Яким чином, Дмитре, ви опинилися на «1+1»?

— Насправді, гадаю, що рано чи пізно я й опинився б на цьому каналі, тому що наші програми — вони якраз у ключі «1+1». І на додачу ми будемо виходити і на «1+1», і на одному з російських каналів. Справа в тому, що на Євразійському телефорумі я познайомився з продюсером «Смаку». Тим, хто робить програми Радзінського, «Смак» із Макаревичем — Миколою Біликом. І наш проект ми будемо випускати в Москві спільно під шапкою: «1+1» і студія «Смак» представляє». Ми будемо монтувати всі програми в Москві на студії «Смаку» з режисером, який раніше працював з Політковським («Політбюро»). Ось нове тисячоліття, і я абсолютно змінив концепцію.

— Ви починали в період буму таких виїзних, відкриттєвих, експедиційних передач. Як ви гадаєте, чому саме ваші передачі користуються таким успіхом? У чому ваша…

— …фішка? Ну, не в тому, що ми знімаємо за кордоном. Ми якраз покажемо програми з української історії. Скажімо, про Лева Задеру, який за деякими версіями був чекістом у махновській банді. Розкажемо про самого Нестора Махна. Хочеться зняти програму і про Вовче Логово, де була вінницька ставка німців. Просто я зосереджений на історії третього рейха, і багато які речі, що я знаю із сучасної історії, пов’язані з історією Європи. Ми хочемо, наприклад, розказати про Даліду. Жінка, яка стала переможницею конкурсу краси в Єгипті, була неймовірно популярною як співачка і, зрештою, наклала на себе руки. Розповідати про таких людей — про Кальмана, про Даліду, сидячи на кіностудії імені Довженка, можна, але глядач вірить тоді, коли є ефект присутності. Ти повинен бути в тому місці, де творилася історія. І якщо є така можливість, її треба використовувати.

— З чого розпочнеться хід ваших «історій» на «1+1»?

— Перша програма, з якою ми стартуємо наступного тижня, називається «Корабельна аварія на «Salem Express». Я взагалі зустрічав згадки про те, що у Лева Толстого був племінник — відчайдушний дуелянт. Він застрелив на дуелях, здається, не мало не багато — дев’ять чоловік. І він мав одинадцять дітей, з яких один за одним загинуло рівно дев’ять. Я прочитав це мигцем, але ідея Божої покари дуже витончено сплила в цій програмі. Крах порома «Salem Express», в принципі, добре відомий — 1991 рік, затонуло 500 чоловік. На ньому було багато паломників, які поверталися з Мекки, і багато багатих людей тощо. І єгиптяни, подібно до того як вони 5000 років тому грабували єгипетські піраміди, пірнали на глибину 30 метрів і діставали гроші, підмочені водою. Несли в банк, який відмовлявся їх приймати, кажучи: ви поверніть це родичам загиблих. І ті, хто діставав ці гроші, будували дайв-центри, кафе, човни. Човни згоряли, кафе розорялися, дайв-центри ніколи не працювали, дружини хворіли, діти вмирали. Це приголомшлива історія. Причому кажуть про неї самі єгиптяни. В передачі, до речі, є вражаючі підводні зйомки. Це натуральні зйомки, не з іншого фільму. Адже досить свіжа корабельна аварія — минуло всього дев’ять років. І в кадрі — розрізані валізи, ляльки. Досі у плавців, які туди пірнали, ця картина проноситься перед очима. Ми покажемо програму, і вона буде затравкою перед цілим циклом програм про морські глибини.



КАДРИ З ФІЛЬМУ Д. ХАРИТОНОВА, НА ЯКИХ МИ БАЧИМО ПОРОМ «SALEM EXPRESS», ЩО ЗАТОНУВ

— Але найчастіше ви вибудовуєте розповідь навколо якоїсь неординарної персони. На зорі вашої тележурналістики була ціла серія «портретів» — здається, це називалося «Всі зірки».

— Особистості творять історію. Ми покажемо, зокрема, передачу про Мела Фішера, який 16 років витратив на те, щоб втілити свою мрію в життя. Він шукав іспанський галіон XVII століття, набитий золотом. Втратив сина, проти нього було порушено декілька кримінальних процесів, з ним судився штат Флорида. Це також приголомшлива історія. Тут є дуже цікаві акценти: яку ціну можна платити за реалізацію своєї дитячої мрії. Мені подобаються такі речі. Якщо я й думаю, що є якийсь секрет, який пояснює популярність нашої програми, то в цьому він саме і є.

— Скоріше за все, цей секрет — у якісній драматургії програми. Як у того ж Радзінського, наприклад.

— Ну от за Радзінським я ніколи не встигну. Причому ж його можна впіймати на якихось неадекватних, здавалося б, речах, як, зокрема: «Ну як ви можете казати, що думав Калігула кілька тисяч років тому!» Але його драматургія вражає — у нього кожні п’ять хвилин розставлені якісь заковики. У мене немає такої тональності, немає такого тембру.

— Але ви берете ефектом документальності.

— Я переконаний, що багато речей, які існують у реальності, найбагатша уява Кіра Буличова, Айзека Азімова, Бредбері не могла б вигадати. Як, приміром, якщо вже розкривати карти — історія про те, як наша людина виїжджає на ПМЖ і її перевіряють в аеропорту. У нього там якісь дві акварельки «на спомин». І пильний митник виявляє, що це акварелі, намальовані Гітлером 1942 року. Ось, будь ласка — вінницька ставка, Логово, причому Гітлер 42 року був тут. Готовий сюжет. Мені цікаво, коли історія починається в минулому і її коріння тягнуться до сучасності. Або ж, припустимо, проект двосерійного фільму з умовною назвою «Вбивцю звуть Сальвадор Далі». Ви, мабуть, знаєте що в Далі маса картин, де жінок розчленовано. Там частина погруддя, там ще щось. Там жінка лежить оголеною на дивані, у неї квітка на грудях. І ось відбувається ціла серія вбивств в одному з великих міст СНД. І детективи нічого не можуть зрозуміти. А виявляється, що злочинець втілює образи картин Сальвадора Далі. І розгадка таїться в одній із його картин. Я багато думав. Погляньте, нині ХХI століття — музика вся танцювальна, ритмічна, переробляються навіть ті повільні мелодії, які були років 10—15 тому.

— Ритм, безумовно, помінявся дуже різко і досі не зупиняється — світ зірвався з котушок.

— Звичайно. Те ж кліпове мислення. Порівняти монтаж старих фільмів і сучасних: які короткі стики. І мені цікаво було вигадати такий собі коротенький детективний сюжет, який був би не тільки цікавий, але й ніс би якісь елементи пізнання. Тут хочеш не хочеш, якщо не доведеться близько познайомитися з творчістю Далі, то хоча б запам’ятаєш це прізвище. Буде здорово, якщо пізнавальні речі будуть у нас культивуватися. Гадаю, ми навесні вже розпочнемо зйомки.

— Ви так кидаєтеся, фонтануєте сюжетами. І вражає їх розмаїття, географія — в яку точку земної карти не влуч…

— Це все відкриті сюжети. Я взагалі у великих обсягах скуповую друковану продукцію. В день я на пресу, на пошуки інформації або сюжетів трачу як мінімум годину-півтори. Якісь крупиці іноді й зростають у такі ось сюжети. Я про те, що Ліст був учнем Сальєрі, прочитав у газеті «Известия», в короткій замітці. А потім в іншій прочитав, що Ліста називали «юним Моцартом» — раз, і склалося. Сальєрі погубив Моцарта, і тут же напрошується аналогія про те, що він виховував Ліста, аби загладити свій гріх перед своєю совістю. Отже, все це залежить від якоїсь дрібниці, від іншого ракурсу. Ми звикаємо мислити стандартно, але варто подивитися на проблему під іншим кутом…

— У вас же не історична освіта?

— Якраз я історик — нова і новітня історія. Навпаки, я не маю ніякої журналістської освіти. Мені просто хотілося займатися телебаченням. Я думав — буду юристом чи дипломатом. Усі мріяли бути космонавтами в цей час, а я — дивитися інші країни. Бо тоді це була головна терра інкогніта.

— Ви зараз почали співробітничати з Москвою. Чи відрізняються їхні вимоги до якості програм порівняно з нашими?

— Багато які речі, що, наприклад, проходять у нас, для Москви, для федерального каналу абсолютно неможливі. В одному зі стенд-апів у Єгипті в мене волосся просто підняв вітер. А мені там сказали — чому у вас не було із собою лаку-фіксатора? Це брак. Припустимо, інший епізод — я стою проти сонця і мружу очі. Ніхто б тут нічого не сказав. Там знову: брак — ведучий не повинен дивитись у камеру напружено. Увага до деталей у Москві просто маніакальна.

Зараз люди вже втомилися від МТВ. Зараз музичні програми, наприклад, жоден з московських каналів не бере. Подивіться на НТВ — у них у прайм-тайм ідуть документальні серіали. Ось учора показали фільм про Піночета.

— Знову ж таки: головний режисер РТР — відомий документаліст Манський просто рятує на ТБ російську документалістику.

— В епоху інформації люди прагнуть пізнавати. Мені здається, що саме зараз час документальних серіалів, і, наскільки я знаю, керівництво «1+1» робить величезний крок у цьому напрямку. Це мудре рішення. І не тому, що я можу претендувати на певне місце в цій ніші — це ще треба довести. А тому, що люди із задоволенням подивляться речі про того ж Фішера, якщо це зробити «смачно». Дайте мені будь-який предмет — вішалку, наприклад, і півгодини на роздум, і я зроблю на цю тему цікаву історію.

— Це вже більше належить до реклами. Ви ніколи не працювали в цій сфері?

— Я не вмію вигадувати рекламні ролики.

— Але ви умієте цікаво подати.

— Річ у тому, що я завжди був продюсером своїх програм. Вони не дешеві, і на них треба було знаходити гроші. І в людей, з якими я працював, це не виходило. Я завжди сам розмовляв з бізнесменами.

— А як виходило з першими проектами? Де ви знаходили гроші?

— Тут мені також поталанило. Я поїхав до СNN на стажування і привіз звідти багато передач. Я рік виходив на цьому матеріалі. І якраз програма називалася «Всі зірки». Потім ми їздили в Москву, брали інтерв’ю у Кисельова, Міткової, зірок ТСН. Адже насправді найпростіше заробити успіх, беручи інтерв’ю в зірки. Але, слава Богу, в нас цей період був дуже короткий: є небезпека звикнути і тільки цим і займатися. Ставати вранці перед дзеркалом — так, Я і Вайкуле, Я і Кобзон. Причому Я — завжди на першому місці. Я вже скільки премій на фестивалях отримав, але ось нічого не вивішую. Все в ящик складаю.

Ольга КЛІНГЕНБЕРГ, Анастасія ЧЕНЦОВА
Газета: 
Рубрика: