Десятиліття тому йшла «Війна в Затоці» — військова операція США та їхніх союзників проти Іраку. Саме десять років тому стало можливим говорити про початок встановлення нового світового порядку. Щоправда, тоді йшлося лише про самий початок. Операція була схвалена ООН, привід для неї був цілком очевидним — нещодавно перед тим Ірак здійснив військову агресію проти Кувейту, який Саддам Хусейн оголосив історичною провінцією Іраку. Тоді ж стало зрозумілим, що системи рівноваг, заснованій на «холодній війні», більше не існує — зате існує сила, спроможна не лише диктувати світові власне бачення основних принципів цього самого світового порядку, але й забезпечити їх виконання.
У випадку з Іраком спочатку, здавалося, все було ясно. Агресора було покарано, причому Багдад лише умовно залишився в лавах світового співтовариства, і час від часу американська та британська авіація влаштовувала каральні рейди у випадках порушення іракським режимом поставлених йому умов. Потім з’ясувалося, що були й побічні (а може, головні) моменти: Ірак навіть за умови раптової зміни режиму Хусейна на більш лояльний до Заходу навряд чи зможе повернутися в число лідерів нафтового експорту, а ембарго на зв’язки з Багдадом болюче вдарило по посткомуністичному світу. Україна, до речі, лише спостерігала, як польське посольство в Багдаді представляє політичні та економічні інтереси США, румунське — відповідно, Франції, як західні компанії потроху приглядаються до порожніх сегментів ринку, який рано чи пізно запрацює хоча б на частину колишніх можливостей. І до речі, саме під час операції в Затоці, коли вперше зійшла зірка Коліна Пауелла, нині призначеного держсекретарем США, а тоді — генерала-стратега, вперше на практиці застосовувався збіднений уран.
Другий етап встановлення Pax Americana припав на балканські війни, коли Західна Європа з полегкістю зітхнула, побачивши американську політичну, а потім і військову активність у власній домівці. Під час операцій у Боснії, до речі, теж застосовувалися боєзапаси зi збідненим ураном. У Боснії вперше після корейської війни міжнародні сили під прапором ООН здійснили військові операції (удари по позиціях боснійських сербів).
Одним із кульмінаційних моментів розвитку нової світової ситуації стали події навколо Косово, які закінчилися військово-повітряною операцією союзників проти Югославії. Вона вже не була повністю аналогічною війні в Затоці — оскільки Захід на цей раз вирішив обійтися без санкцій ООН. Це нове слово у світовій політиці зустріло значно більше опонентів, ніж війна проти Іраку — але одночасно стало остаточно зрозуміло, що жодна світова сила не може сперечатися у своєму впливі і можливостях переконати, що саме її аргументи — вірні — з Вашингтоном. І тепер протести в Західній Європі чути лише проти використання збідненого урану, який, можливо, спричинив кілька смертей від лейкемії в лавах італійських, португальських, бельгійських, французьких військовослужбовців — але не проти самої нової системи в принципі. Вже, до речі, й серед західних експертів поширюється думка, що Югославію Мілошевича покарали, щоб «привести її до спільного знаменника».
Світ рівно десять років існує в однополюсному вимірі, якому притаманні чорно-білі фарби у змалюванні тих кризових ситуацій, що вже мали місце, і пошуках виходу з неї. Щоправда, це не розповсюджується, принаймні, поки що, на тих, де теж не все гаразд, але які можуть дати відсіч.
Це ставить в апріорі невигідне становище Україну і подібні до неї країни, які сьогодні занадто слабкі, щоб відстояти свою точку зору, і при цьому не можуть знайти жодної компенсації від втрачених можливостей в Ірані, Іраку, Югославії. Десять останніх років лише зайвий раз підкреслили, що скрізь і завжди поважають сильних. Притому стати сильним ніхто не допомагатиме. Над чим зараз, здається, почали задумуватися і в Києві.
