Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ОЛIГАРХIЧНИЙ СИНДРОМ

12 січня, 2001 - 00:00

Сьогодні досить часто ми можемо чути слово «олігарх» в абсолютно протилежних контекстах. У разі аудіокасетного скандалу, наприклад, олігархи проходять у однієї сторони як опора режиму, зате в іншої — як ті, котрі затіяли цей скандал, щоб помститися Президентові. Полярне ставлення до олігархів свідчить про те, що всі ми вкладаємо в це незрозуміле для нас визначення різні уявлення. Думається, що всі ми зійдемося лише на тому, що в олігарха також є руки-ноги, як і в нас, але у всьому іншому наші погляди різнитимуться. Частина з нас буде тупати ногами, почувши це слово, друга частина визнаватиме цей феномен як неминучість, третя — захоче побачити в цьому найкращий варіант майбутнього для країни.

Кого реально ми записуємо в олігархи, якщо облишити наш благородний публіцистичний гнів? З одного боку, це ті, котрі досягли певного фінансового рівня, що дозволило їм відірватися од усіх інших. Дж. Сорос, наприклад, гарний такий фінансист, який не тільки собі поліпшує життя, а ще й устигає поділитися своїм багатством із нами. А ми поки що не можемо для себе вирішити, чи то ми його противники, чи то друзі. А, може, взагалі заборонити йому витрачати свої гроші на нашій території: йому не шкода, а нам шкода. Олігарх, із погляду масової свідомості, — це саме людина, у якої вже є великий обсяг фінансової могутності.

Олігарх, із погляду політологів, трохи інший. Це той, шляхи якого завдяки його фінансовій могутності починають перетинатися із владними шляхами: він іде у владу, спiвпрацює із владою, розв’язує за владу її проблеми. Тобто вже влада починає бути зацікавленою в олігархові, а не тільки він у ній. Він починає впливати на прийняття рішень, оскільки в стосунках із владою готовий підняти голову на відміну від багатьох схилених голів. У нас дуже мало є ситуацій і людей, де влада не має приємного для неї домінуючого становища. Ми давно звикли до цілковитої покірності, коли влада диктує нам, кого любити і кого ненавидіти. Тут же виникає інший тип стосунків між владою і громадянами.

Піднята голова у стосунках із владою — це абсолютно новий феномен як для радянської, так і для пострадянської дійсності. Саме цим олігарх і страшить політологів. Деякі з них готові кинути його під локомотив історії як основний заважаючий чинник. Саме тому він дуже дратує владу, яка не любить, коли хтось дозволяє собі свою власну поведінку. Але чи такий він страшний, як його малюють політологи?

Метафорично я можу розмежувати олігархів і неолігархів ще і в такій, начебто візуальній, картинці. Одна людина зі своїм мішечком грошей усе намагається втекти, щоб цей мішечок у неї не відібрали чи то вороги, чи то держава. Головний її ворог — то або рекет, або податковий інспектор. Так от, він зовсім іще не олігарх. Не доріс, оскільки грошей у нього мало. Він весь час утікає, і особливої користі від нього країні також немає, оскільки він пересувається, як перекотиполе: сьогодні — тут, а завтра — там, тобто в Каліфорнії. Він не готовий укладати гроші на довготривалій основі.

Інший типаж має вже такий мішок грошей, що бігати з ним йому не вдається, тому він починає упорядковувати простір навколо себе. Займається меценатством, наприклад. Він починає обростати робочими місцями, будує свій бізнес, хоче не тільки працювати, але й померти вдома. Він готовий облаштовувати не тільки все навколо себе, але і всю країну. І хоч як це дивно, але тільки в нього і є справжні можливості для цього. Якщо не він, то ніхто інший цього не зробить, оскільки немає відповідних фінансових можливостей. На сьогодні в нас просто немає інших грошей.


Сьогоднішні розмови про олігархів схожі на ті, які були в Америці на початку століття. З ними, до речі, було пов’язане виникнення паблік рилейшнз як професійної сфери. Тоді, наприклад, Рокфеллер також погано сприймався американським суспільством. У Рокфеллера були шахтарі, які також часто страйкували, як і в нас. І один із батьків-фундаторів паблік рилейшнз став облагороджувати ненависний образ олігарха. Рокфеллер спускався в шахти, танцював із дружинами шахтарiв, внаслідок цієї роботи образ олігарха пом’якшився, а шахтарські страйки пішли на спад. І тепер ми готові любити Рокфеллера, як рідного, оскільки тоді американське суспільство визнало його право на існування саме як олігарха. Щоправда, для цього Рокфеллеру довелося докласти додаткових зусиль, піти на певні поступки, вдатися до нових типів поведінки, яких він до цього не мав.

Відтоді минули роки. Ті далекі олігархи розбудували свої країни, довели їх до економічного розквіту, і тепер ми стоїмо із простягнутою рукою в очікуванні фінансової допомоги саме від них. Ми як маленькi діти стрибаємо від щастя, коли МВФ поновлює своє фінансування. І це розглядається як істотне досягнення з боку уряду. Зверніть увагу: не те, що ми самі заробили ці гроші, а те, що з нами поділилися закордонні олігархи.

Бізнес у США мав у минулому столітті три етапи. Спочатку він захищав себе, своє конкретне підприємство від влади. На другому етапі захищалися цілі галузі, оскільки однотипні підприємства легко могли об’єднати свої зусилля й оскільки люди з однаковими інтересами легше об’єднуються. На третьому етапі бізнес узагалі почав впливати на політику. Наприклад, Рейгана вдруге обрав саме американський бізнес, який публікував політичну рекламу, що захищала його варіант економіки. До речі, американські бізнесмени підкреслюють, що саме приватний бізнес запустив першу людину на Місяць, а не держава.

Якщо ми поглянемо на історію людської цивілізації, то олігархами в плані перетинання їхніх шляхів із владними для досягнення вершин своєї професійної могутності можна назвати і Баха, і Моцарта в музиці, оскільки вони не могли творити поза двором. Це і Леонардо-да-Вінчі (не плутати з піцою). Це і Ломоносов. Це весь український список: Бортнянський та інші сільські хлопчики, які підіймаються вгору тільки за допомогою чи то влади, чи то тих далеких олігархів, які стають їхніми меценатами, допомагаючи просуватися вперед. Фінансові олігархи породжували олігархів мистецтва, які, до речі, потім набагато довше живуть в історії. Бах залишився, а двір, де він творив, давно канув у небуття.

Наші політологи в запалі критикування часто перелічують, наприклад, українські телестудії, які базуються на фінансовій допомозі олігархів. Оголосимо за ними і ми цей список. Це «1+1». Це «Інтер». Це ICTV. Якщо це так погано, то що б ми дивилися на українському екрані без цих телестудій? Пригадаймо більш- менш чесно, що ми дивимося увечері. Навряд чи, наприклад, це буде один бородатий коментатор, який мовить на наші з вами гроші по УТ-1. Кожний із нас — платник податків і оплачує щовечірню появу цієї дивної фігури на екрані. Ми хочемо такого телебачення? Напевно, ні. Ось перед нами цілком чіткий приклад, який демонструє, що саме ми б отримали на своїх екранах, якби не було конкретних грошей конкретних олігархів. До речі, російське НТБ, що є межею мріянь усіх наших телевізійників, також олігархічне, якщо дотримуватися цієї класифікації. І всі наші вищезгадані канали якраз відносяться до найкращих досягнень на українському телебаченні. Тільки їх ми і дивимося, тільки по них і виступають політологи, які критикують олігархів, оскільки по інших каналах немає сенсу виступати: їх ніхто не дивиться. Не олігархи роблять це телебачення, і не олігархи його дивляться: роблять телевізійники, а дивимося ми з вами. Платять, щоправда, олігархи. Отже, проблема, яку ми розглядаємо, перестає бути такою чорно-білою та примітивною, як це подається багатьма політологами.

Якщо олігархи дійсно приносять людям стільки шкоди, як це часто зображується, то тим паче треба спрямувати наші зусилля на те, щоб приручити їх, примусивши працювати на себе. Їх потрібно негайно поставити на службу суспільству в іще більшому обсязі. Адже цей живий мотор витягне на собі всю економіку, яка на сьогодні ледь животіє. Олігархи зуміють це зробити. Усі ми бачимо результати їхньої роботи, вони в наявності. У той же час результати «героїчної праці» багатьох високопосадових чиновників, які керують державною економікою, вловлюються у виключно віртуальному полі. Оскільки вони вирішують абсолютно інші завдання — «не робити, а напружено пояснювати незроблене»: от якби не було того і того (або, навпаки, було і те, і те), от якби погода була іншою, а зима була влітку, от якби олігархи не заважали… Перемістіться через океан і подивіться, кого Буш як новий президент призначив міністром фінансів США — американського алюмінієвого олігарха. Напевно, Дж. Буш знає, що робити, хоч він і молодший.

І остання примітка. Гліб Павловський, в нинішньому своєму становищі радник президента Росії, а в минулому — одесит і громадянин України, днями сказав по РТР у програмі про інформаційні війни, присвяченій політичним провокаціям, що вони дають можливість створювати ворога на вашій власній території за допомогою ваших же ресурсів на відміну од ворогів минулого, які приходили до нас iз-за кордону — на кшталт фашистів, що в’їжджають на мотоциклі.

Виходячи зi сказаного, можна побажати всім нам, котрі переступили поріг нового тисячоліття: почнімо думати по- новому. Узагалі, почнімо думати замість того, щоб бездумно створювати ворогів на нашій території і з наших же ресурсів. Нам цілком вистачить зовнішніх недругів.

Георгій ПОЧЕПЦОВ, професор
Газета: