Почну, звичайно, з вітчизняного. З «апокаліптичної», як звичайно, проповіді п. Корчинського — актора «оригінального жанру», який полюбляє з’являтися на екрані єдине заради того, на мою думку, аби епатувати чутливого телеглядача. Його художня палітра — то парадокси, історичні порівняння й узагальнення, найчастіше повністю позбавлені логіки чи вірогідності. Це, однак, не важливо, бо на екрані у п. Корчинського не буває опонентів і він завжди правий. У святкові дні наш «парадоксаліст» запевняв глядачів, що III тисячоліття пройде під знаком вселенської української гегемонії, а світ змушений буде об’єднуватися у якісь там майбутні НАТО для самозахисту. Після цієї передачі серед нас виникла невелика дискусія, бо деякі мої друзі не прийняли теорію епатажу, як рушійної сили подібних висловлювань. Вони доводили, що автор є добре законспірованою «підсадкою», «рукою Москви», підісланою заради того, щоб формувати в українському (і не тільки) суспільстві українофобію. Хто знає? Буває ще й так, що люди несвідомо служать саме тій ідеї, яку свідомо й усіма своїми силами намагаються побороти.
Ще одним святковим номером, який «рулетка» перемикача випадково викинула на екран, став виступ шанованого мною коміка Романа Карцева. Серед інших він розповів невеликий одеський анекдот про те, як одного вечора мало не померли від сміху всі глядачі-слухачі, присутні на виставі Оперного театру. Давали оперу Бізе «Кармен»; і так вийшло, що Хозе співав італійською, тореадор — російською, а Кармен — українською. Це дійсно смішно. Взагалі, опера, навіть трагічна, часто викликає посмішку, веселить глядача своїми традиційними умовностями. Тим людям, однак, хто дійсно полюбляє оперу, це не перешкоджає насолоджуватися музикою, незалежно від того, якими мовами вона виконується — були б гарні голоси. Втім, як невдовзі виявилося, анекдот полягав зовсім не у вавилонській мішанині мов, а в тому, що бідна Кармен співала українською. «Ну, не ложится этот язык на музыку, ну не ложится», — розпачливо розводив руками п. Карцев, мовби вибачаючись за нашу таку неблагозвучну мову.
Це не нова, а скоріше банальна ситуація і може б не варто було на ній зупинятися, та важко промовчати — вельми багато «класичних» речей тут намішано. Вражає, як завжди, те, що подібні слова говорить не росіянин. А людина, яка за часів Союзу чимало настраждалася через свою національність (відомо, що таке була тоді «п’ята графа» для євреїв) і могла б, здавалося, «ввійти у шкуру» інших «инородцев». Який липучий отой великодержавний шовінізм — російський «ложится», а український — ні!
В одесько-оперному анекдоті є ще одна грань. Дозволимо собі припустити, що п. Карцев не знає італійської мови (як більшість з нас); між тим, тільки у випадку знання італійської меломан дійсно відчував би дискомфорт від перекладу. До того артист трохи забув, що «Кармен» — то не італійська, а французька опера за твором французького письменника Проспера Меріме. Тому в Одеському театрі тільки французи мали б право кричати «Не ложится!» і то — на всіх трьох виконавців. Але що тут поробиш? Щиро жаль, що такий гарний актор, людина, яка звичайно висловлюється публічно, «как порядочный человек», потішає публіку подібними історіями.
Вибачайте, добрі люди, бо не своє розказала вам, а те, що приснилося на екрані ТВ. До наступних свят!
