Новий рік різні країни зустрічають по-різному. Югославія, що вже існує лише у віртуальному вигляді ,— з новим президентом. Сполучені Штати — з почуттям того, що нарешті мають нового президента. Ізраїль — зi сподіваннями на те, що нарешті, вдасться досягти миру з арабами й подолати розкіл у суспільстві. Україна — в ситуації, коли доводиться завойовувати «місце під сонцем», маючи з одного боку, назрілу готовність ряду російських еліт перейти до добровільно-примусової інтеграції, з іншого — явне небажання Заходу йти на зближення саме з такою Україною, що існує сьогодні.
Україна закінчила рік, здається, без явних провалів, зате з новим міністром закордонних справ. І з претензіями на предмет залучення до загальноєвропейської системи безпеки, яка сьогодні виглядає чи не єдиним механізмом, де інтеграція можлива.
Здається, ухвалення російською Держдумою нового старого гімну найкраще демонструє, куди йти навряд чи варто. Нафтова криза, проблема обхідних газопроводів, постійні коливання курсу євро показують, до чого завжди треба бути готовими, причому захистити себе зможемо лише ми самі.
Ще один урок — Югославія. Не все, як виявилося, вирішує «адміністративний ресурс», і не у всьому можна покладатися на Захід.
Ще один урок — Сполучені Штати. Навіть, здавалося, взірець демократії починає давати збої. Навіть найсильніша країна світу не може дати лідера, здатного об’єднати націю навколо себе.
Непогані уроки. Їх, очевидно, буде ще більше. Ніхто не сказав, що їх не можна вивчити і використати на власну користь. Тим більше, що наступного року вже мимоволі доведеться остаточно визначатися, чого ми прагнемо і в який спосіб. Наступний рік покаже, чого варті отримані раніше словесні аванси і власні декларації. Нехай він буде справді новим.