Дискусія щодо нашої національної вдачі та поступу — актуальна та гостра. Але одне мене непокоїть: і Є. Головаха, і Л. Ковалевська дивляться на проблему дещо абстрактно, пишуть багато про село, не живучи там, так що виходить, як у Шельменка-денщика: воно-то так, але трішки не так. Отож цікаво було б дізнатися про думку справжніх селян.
Більш компетентною я себе почуваю у питаннях національної вдачі, оскільки живу в міжнаціональному шлюбі. Я не думаю, щоб в українців були якісь особливі риси, не притаманні іншим народам. Інша річ, що є певні традиції, духовний спадок, що різнить нації. У сільському житті ці звичаї, дійсно, простежуються краще, ніж у міському, сільські звичаї плекає наче сама земля, на якій ці села стоять. Українцям гріх скаржитися на землю, тому нема нічого дивного, а тим більше — поганого у «волячій працьовитості». Є щось магічне в золотих струменях зерна, що збігає між пальцями — врожай діє на селянина мов наркотик, надаючи снаги ще на цілий рік тяжкої праці, а коли не щастить з погодою, то й не на один. Це городяни, що їх лиха доля занесла на клаптики городів, — мучаться самі, бідолахи, й мучать бідні рослини і, звісно ж, згадують недобрим словом селян.
Справді, в цілому світі важка, наполеглива праця викликає пошану не сама по собі, а як передумова благополуччя окремих людей та всього суспільства. Втім, бувають винятки. Наразі в наших селян та ж проблема, що і в невизнаних геніїв — виклавшись задля створення надзвичайно необхідних речей, вони потім не можуть їх продати так, щоб здобути собі бодай мінімальні блага цивілізації.
І все ж у пошуках перспектив нам слід, насамперед, орієнтуватися на досягнення, причому реальні, а не уявні. Одним із таких є поки єдиний досі певний український бестселер — «Роксолана» П. Загребельного. Автор і не намагався відтворити гаремні реалії, бо такий опус був би нашому читачеві просто нецікавий. Інша річ — гарем як грандіозна метафора значно ближчої й важливішої для радянських українців реальності.
Історія звабливо-жорстокого піднесення через свідомо обрану саморуйнацію розійшлась широкою луною в душах сотень тисяч колишніх селян, що саме облаштовувалися у місті. Озирнутися назад означало залишитись у пеклі, і вони йшли, ламаючи найдорожче. Поборники національних традицій добре знають цей шлях, і не дивно, що він їм досі болить. Однак, перевірка інтелектуальної еліти на предмет створення високих та об’єднавчих ідей добре знайома не лише українцям, про що свідчить угорське прислів’я: «Спочатку вітер підносить сміття догори, а тоді воно падає людям на голови». Українці, як і інші народи, сяк-так затямили, що бути мавпами небажано — треба вчасно розтискувати пучку з захопленим добром і подавати руку задля засвідчення добрих намірів. Власне, це було не важко.
Українська натура не менш широка та доброзичлива, ніж будь-чия, але, може, бездержавність, а може, надмір великих держав, що топтались нашими землями, зробили нас по-дитячому вразливими й безборонними щодо лихих впливів. Відомо ж, що у дитини легше видурити навіть великі гроші та цінності, ніж цікаву, привабливу цяцьку. У ХХ столітті дві надпотужні ірраціональні течії — комунізм та націоналізм — наче змагалися, хто запропонує українцям звабливішу цяцьку, і ми так упіймались, що й досі не можемо знайти винного. Селу, дійсно, розвиток не лише не властивий, але й не потрібний, бо його життя циклічне. Як у природи. Інша річ — розвиток нормальних зв’язків села й міста. Місто наше усе ще дитяче у своїй селянській безпосередності, воно виглядає на Захід, мовби дівка-перестарок на подруг, що закохувалися, віддавались заміж, народжували дітей, помилялись і мучились, але жили своїм життям і щастям, а не слухали маму і тата. Дитина не прагне працювати, вона може гратися і в політику (я підтримую мудрого тата, котрий усе зробить), і в економіку (я ніколи не зможу саме за себе платити), і в будь-що. Звідси й комплекс «невизнаних геніїв», властивий як еліті, так і багатьом простим людям. Досить із нас надзвичайності, живімо по-людськи, тим більше, що ми анітрохи не гірші за інших.
