«День» продовжує дискусію про причини кризового стану державного ТБ, почату статтею Наталі Степанець «Державне ТБ: реформаторство без реформ» («День», № 168, 13 жовтня 2000 р.). Нагадаємо, що в дискусії вже взяли участь нинішній і попередні керівники НТКУ — Вадим Долганов, Зиновій Кулик і Микола Княжицький, а також колишній заступник головного директора головної дирекції Республіканського телебачення Віктор Циганов. Сьогодні ми публікуємо думку колишнього рядового працівника НТКУ, адміністратора ПТС, а зараз — кореспондента «Дня» Сергія Махуна. Звичайно ж, його погляд не претендує на об’ємність і докопування до «джерел», проте він дає нам можливість подивитися на ситуацію на державному ТБ з іншого, непарадного боку.
За 19 років роботи в Національній телекомпанії України я був свідком не однієї реорганізації. Про реформи говорили усі без винятку знову призначені президенти НТКУ. Але про які реформи можна говорити, якщо з 1995 року в кріслі президента НТКУ опинялися п’ять чоловік і двоє з них — двічі!
Співробітники телекомпанії буквально щодня знаходилися «між небом і землею», реорганізації (читай — скорочення) і «перетасування» об’єднань з усе більш розбухаючим адміністративним апаратом стали настільки звичайним явищем, що вже про творчий процес і говорити не було часу.
НКТУ стала «донором» для безлічі телекомпаній і, повірте, без «Олівця» на вулиці Мельникова та її кращих (найчастіше більш удачливих і вміючих показати себе і свій продукт) співробітників не відбулася б — ні творчо, ні технічно — жодна телекомпанія, як мінімум у Києві. Мені складніше говорити про «творців», хоча для «технаря» з цеху пересувних телевізійних станцій уся «ситуація» була як на долоні. Що ж вдалося зафіксувати під час виїзних передач, чи то трансляцій футбольного матчу, чи зйомок спектаклю або завуальовано поданої, але наскрізь рекламної передачі з ресторану чи меблевого салону? А те, що багато режисерів, ведучих редакторів, у буквальному значенні слова, змушені були шукати собі заробіток, не відходячи від пульта, а технічні працівники часто-густо домовлялися «окремим пунктом» про надання додаткових технічних послуг. Хто може провести грань між замовленим матеріалом і просто гарним репортажем?
Приблизно років 7—8 назад із НТКУ почався відтік кадрів. Люди ішли на «живі» гроші в телекомпанії, що знайшли себе в ринкових умовах. Бурхливий розвиток недержавних телекомпаній вимагав припливу фахівців, які вміють знімати, монтувати, вибудовувати драматургію сюжетів і передач, які знають можливості техніки. Модно стало замовляти в НТКУ техніку. Пересувні телестанції постійно працюють на «дядька», але спiвробiтники не відчувають ні на йоту змін бiля «каси». Концерти заїжджих московських «зірок» постійно знімаються в кращих залах Києва і, знову ж, в основному на техніці НТКУ. Цілий ряд телетранспунктів, що дають можливість транслювати програми (палац «Україна», «Жовтневий палац», НСК «Олімпійський», більшість театрів столиці...) — це «золоте дно» Першого національного! Але для кого?
А чого, скажіть, варті нарікання В. Долганова про «кабальний» контракт 1996 року з рекламною компанією «Ай-Пі-Київ»? Чому НТКУ знову виявилася не при справах — адже «реклама — двигун...»? А обвинувачення, висловлене В. Долгановим: «соромно за авторів, як правило, телевізійних невдах і колишніх партійних номенклатурщиків»? Це тільки риторика. За моїм глибоким переконанням, плацдарм, з якого ще можна було врятувати чи реформувати НТКУ, був попросту «розбазарений» за 5—7 останніх років. І аж ніяк не «невдахи» і «номенклатурщики» стояли біля витоків нинішньої катастрофічної ситуації, а так звані фахівці, що приходили на керівні посади в НТКУ з газет «районного масштабу», нерейтингових телекомпаній чи з дипломатичної служби. Чому так бездарно упав рейтинг Першого національного? Та тому, що кожен новий-старий керівник НТКУ з першої ж секунди «воцаріння» думав тільки про себе, про амбіції найближчого оточення, а не про колектив. А реформаторська сверблячка лише відтіняла їхню безпорадність.
