2 грудня
«Слухай, напиши, як у моєму селі пройшла колгоспна реформа... Люди плачуть!» – звернувся колега. «А ти чого ж не напишеш?» «Бо мати там живе! Боюся...» Уявляєш, обурювався колега, у їхньому селі завжди були приїжджі голови. А це місцевого обрали, не знали, що за золото. Найперше купив машину, найняв персонального водія. Труби, призначені для газифікації села, продали і конторі зарплату видали. Перестрів голова молодого чоловіка, один у матері син був: віз на возі солому. Подумав, що крадена, не розібрався, а так побив, що за кілька днів і помер. А матір, коли цього літа ходила в контору просити сінокіс, вигнав.
Думали люди, щось на паї отримають. Нарахували по 38 гривень і 13 копійок, та й ті за сінокіс порахували. Городи люди отримували під відсотки: десятину від вирощеної бульби здай в СГК. Так і заповнив наш голова «закрома Родины», здавши картоплю, вирощену пенсіонерами, на державну поставку. У колишньому колгоспі лишилося два комбайни і кілька тракторів. Худобу районна «мафія» з’їла (село приміське). А не подобається кому, голова не тримає: бери пай і вали з колективу! Село ж наше, розказував колега, своєрідне: відсотків 80 у райцентрі працювали, коли підприємства діяли. І сьогодні в районній лікарні всі медсестри й санітарки – наші, так само на консервному, хлібзаводі... А пенсіонери чим того пая оброблять?
Чиновник, до якого звернулася за консультацією, теж обурився. «Чому люди мовчать? Що то, 37-й рік?! Вони ж хазяї землі». А мені згадався покійний свекор, колгоспний будівельник. Споруджували вони в одному господарстві школу. Вже й «квітка» скоро. «Могорич би... – натякнули голові правління. – Хороший хазяїн мусить дім «обмити»!» «Їх просіть. Вони хазяї, а я – найнятий!» – кивнув голова у бік мужиків, що на полі гній розкидали.
