ЗАПИТАННЯ «Дня»

— Україна не була самостійною державою, і у світі невідомий
жоден лауреат із будь-якої колонії. Причина цього зрозуміла, особливо з
огляду на «особливості» національної, наукової, освітньої, культурної політики
Росії, також і більшовицької, щодо України. Для цього досить порівняти
в цьому плані політику Австро-Угорщини і Польщі в західних регіонах України
і Росії — в східних. Порівняння далеко не на користь Росії, хоча перші
ніколи не записувалися в жодні «брати» до українців. По-друге, Росія, якщо
взяти до уваги її людські, економічні, науково- технічні та політичні можливості,
також і кількість науковців, ніколи не була серед світових наукових лідерів
(не треба брати до уваги легенди на цю тему, які були призначені насамперед
для внутрішнього вжитку). Це пов’язано, зокрема, із застарілою, а точніше,
з феодальною системою організації науки (досить згадати «великі» та галузеві
академії наук, поділ на науку академічну, вузівську і прикладну, галузево-міністерську,
заводську тощо). Кастова оплата праці вчених, яка навіть у відомих своїми
здобутками вчених була нижчою, аніж у безплідних деяких академіків і навіть
нижчою, аніж у працівників неінтелектуальної сфери діяльності. По-третє,
мовна «відрубність» також не сприяла і не сприяє популярності російськомовних
публікацій (практично всі наукові журнали в Україні ще й сьогодні російськомовні.
Чому досі не англомовні й україномовні?!). Російської мови західний науковий
світ не знає, а, отже, не читає російськомовні наукові публікації, навіть
якщо вони дубльовані англійською мовою (існує така практика в Росії та
Україні). Про це свідчить те, що практично немає посилань на російськомовні
публікації. Незнання іноземних мов, насамперед англійської, особливо старшим
поколінням учених, невиїзність учених (особливо з немосковською пропискою)
та надмірна секретність, практично не можлива з тих же причин публікація
наукових праць в іноземних журналах — знову ж таки не сприяли авторитету
радянської науки. Ще й сьогодні тільки в Росії і, звичайно, в Україні,
міжнародні конференції проводяться російською мовою (в кращому разі офіційно
заявляються англійська, російська (іноді українська — в Україні), чого
собі не дозволяють ніде у світі. Навіть у тих країнах, національні мови
яких визнані ООН міжнародними. Не слід також не зважати на досить помітні
науковий і політичний суб’єктивізм та заангажованість Нобелівського комітету,
що взагалі-то зрозуміло з огляду на сказане. Як свідчить досвід, серйозні,
фундаментальні дослідження можливі лише там, де є солідна наукова традиція
та величезні фінансові потуги держави в розвитку освіти, природничих, технічних
наук. Уже нині це можуть собі дозволити лише 1 — 3 країни або спільно група
розвинених країн. У подальшому ця тенденція буде тільки посилюватися. Висновок
щодо перспектив України в цьому плані зробити неважко. Разом із тим немає
жодних підстав сумніватися у великій талановитості українців, які прославили
не тільки (а точніше, не стільки) Україну, а й інші країни світу своїми
геніальними творіннями. Досить згадати хоч би деяких усесвітньо відомих
учених у галузі природничих і технічних наук: І. Полюя, І. Сікорського,
М. Кондратюка, С. Корольова, М. Янгеля, В. Глушка, В. Смакулу. Як відомо,
І. Франко не став лауреатом Нобелівської премії лише через збіг обставин.
Л. Костенко, Ю. Шевельов — наші сучасники, які по праву не менш знамениті,
аніж лауреати Нобелівської премії в галузі літератури з інших країн. Цей
перелік можна було б продовжувати і продовжувати.