10 грудня, в день смерті Альфреда Нобеля, в Стокгольмі і Осло пройде чергове нагородження лауреатів Нобелівської премії, котре відбувається щорічно з 1901 року. Згідно із заповітом Нобеля капітал, що залишився після його смерті, було вміщено в акції та цінні папери, прибуток від яких щорічно ділиться на п’ять рівних частин і присуджується у формі премії за роботи в галузі фізики, хімії, фізіології або медицини, літератури, а також за діяльність у справі зміцнення миру. Премії присуджуються незалежно від расової, національної, статевої належності і віросповідання, за найновіші відкриття й досягнення. Однак не дивлячись на це жоден із представників України ні разу не був удостоєний цієї премії. У чому ж причини такого «відставання»?
Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук:
— Перше і найголовніше це те, що нобелівські премії за сучасних умов даються за такі дослідження, які насамперед вимагають сучасної науково-технічної бази. У цьому сенсі Україна, навряд чи може претендувати на подібного роду відкриття, тому що обладнання і технології в нас переважно застарілі. До того ж інфраструктура науки в Україні підтримується недостатньо, її не можна порівняти з показниками розвинених країн. Все краще, що було зроблене в Україні, взагалі пов’язане із закритими оборонними підприємствами, а премії ж дають саме за відкриті публікації. Друга причина полягає в тому, що в нас довгий час витісняли талановитих учених, адже лауреат — це вільнодумна людина і за умов тоталітарної держави таких не любили. Зараз же цей чинник змінився більше проблемами із забезпеченням матеріально-технічної бази, бо інші країни надають ученим кращі умови. Взагалі ж усі ці премії — дуже умовні, йдеться не про те, хто отримає премію, а про питому вагу відкриттів, які заслуговують певного місця в науковому співтоваристві і, відповідно, таким чином відзначаються ним. Адже в сучасному світі відомі імена таких вчених, які не отримували премій, що просто разюче, а про багатьох з тих, котрі їх отримали, забули через декілька років. У сьогоднішньому світі існують інформаційно «просунені» держави, які створили мережу поширення своєї інформації. США мають тут явний пріоритет, тому вони мають і більше за всіх премій. Бо крім того, що відкриття чи твір повинні бути талановитими, вони повинні вміло просуватися. У нас немає відповідного менеджменту, немає людей, зацікавлених у тому, щоб якось просувати відкриття або досягнення на світовий ринок, перекладати різними мовами. Як може світова спільнота ознайомитися з творами літератури, відомими, наприклад, лише українському читачеві?
Юрій ПАХОМОВ, академік, директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин:
— В Україні був досить великий потенціал: за науково-технічними розробками Україна була регіоном №1 в Союзі. За фундаментальними розробками нас випереджала Москва, а з практичних розробок ми не мали собі рівних як і у винахідництвi, раціоналізаторствi та дослідництвi... Але саме ці методи найбільш чутливі до бездарно проведених реформ. Адже фундаментальними дослідженнями людина може займатися і в умовах повної розрухи. Є фундаментальні ідеї, які можна виношувати і при свічці. Що стосується науково-технічних розробок, то тут без постійних інвестицій не обійтись, адже світ весь час рухається вперед і якщо нема вкладів, то й відставання виявляється таким самим стрімким. Я вважаю, що Україна мала шанс претендувати, якщо не на Нобелівську премію, то принаймі на щось близьке до цього (наприклад, по створенню штучних матеріалів із заданими властивостями, можливо, в галузі біології). І саме ці ділянки повинні були особливо підтримуватися останні десять років. Моє становище вимагає спілкування з науковцями, і я знаю, як зараз важко цим людям. Сьогодні все живе звідси втікає! Науковці середнього та молодого віку не можуть тут втриматися. Адже займатися наукою у нас не перспективно. Якщо так надалі продовжуватиметься, то невдовзі про науку взагалі не треба буде говорити.
Мирослав ПОПОВИЧ, філософ, член-кореспондент НАНУ:
— Ми просто не маємо людей, які б могли сягнути на такі великі звання. Це можна пояснити тим, що в роки радянської влади за Україною було закріплено статус провінційного наукового центру. І хоча наша наукова база була на незрівнянно вищому щаблі, серед інших союзних республік, тим не менше в ній було дуже мало осередків, де розвивалися саме фундаментальні наукові напрямки. Зрештою таких точок не було і в загальносоюзному масштабі, бо наука була дуже орієнтована на прикладні задачі. Хоча в Україні були дуже цікаві напрямки фундаментальних досліджень, за нею закріплювалася допоміжна роль при розвитку промисловості. Але без союзної підтримки тоді взагалі не можна було говорити про існування науки в Україні. Сьогодні ж ми проїдаємо той інтелектуальний капітал, який усіма правдами і неправдами сколотили за часів Радянського Союзу. Керівництво країни повинно розуміти, що іде відмирання клітин головного мозку країни. Це непоправний процес. Якщо ми так деградуватимемо у галузі науки ще, скажімо, протягом 5 років, то ніяких шансів для України вирватися потім хоча б на середні ролі в Європі не буде. Думаю, що це просто елементарне нерозуміння керівними органами значення науки у сьогоднішньому суспільстві. Адже вони зайняті, на їхню думку, більш важливими питаннями, аніж реставрування стану науки.
Віталій КОРДЮМ, доктор біологічних наук, академік:
— Всі без винятку союзні республіки перебували в абсолютному підпорядкуванні Москви і всі найбільш яскраві і непересічні особистості переїжджали до Москви, адже умови для роботи там були незрівнянно кращими, ніж тут. Практично з усіх наукових розробок московські установи домінували, навіть якщо насправді всю роботу виконували інші — це було політичне рішення керівництва країни. Забезпечення центру було неспівмірно краще за всі союзні республіки, в яких поява нобелівського лауреата була політично виключеною. За сучасних же умов наука вимагає відповідного матеріального й фінансового забезпечення. І щойно розпочався розвал Союзу — економіка вмить полетіла донизу, й першою жертвою цього стала наука, тому що результати наукових досліджень можуть з’явитися в майбутньому, а жити треба якось зараз. За цих умов говорити про розвиток науки можна було лише з відтінком гумору, а зараз уже і з гумором говорити не можна. І поки не зміниться політична ситуація, говорити про появу великих розробок — не доводиться. Передусім нам треба створити умови для нормальної роботи вчених в Україні, інакше витік інтелектуального капіталу триватиме. У тому ж, що в нас немає Нобелівських лауреатів у інших галузях, також немає нічого дивного. Адже всі Нобелівські премії, котрі присуджено за літературу, було присуджено тим, у кого думка була вільною. А в нас, внаслідок уже вказаних причин, література була дуже заполітизованою. За той час, який пройшов, покоління ще не змінилося і результатів чекати ще зарано.
Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор:
— Тут є щонайменше три причини. По-перше — дуже часто відкриття українських вчених незнайомі широкому колу. Я просто знаю відкриття світового значення в галузі напівпровідників, зроблені в Інституті фізики, не менш важливі, ніж в інституті Йоффе. Багато винаходів просто не випускали на міжнародну арену, чи погано висвітлювалися у наших виданнях. Одним словом, обізнаність міжнародної громадськості з роботою українських вчених дуже мала. З іншого боку — більшість наукових робіт наших вчених йшли під грифом «секретно»: дослідження в галузі кібернетики, ракетобудування, електроніки. В зв’язку з цим ці дослідження йшли через московські канали. В чомусь є провина й нашої академії — це прикладний технічний напрям, тобто слабка розвиненість фундаментальних досліджень. Адже саме в галузі фундаментальних досліджень одержують Нобелівські премії. Нам потрібно надавати більшого значення фундаментальним наукам, а це впирається в проблему асигнування. Далі нам треба якось зберігати отой дуже великий науковий потенціал, який знаходиться у розсіяному стані після зникнення потужного ВПК. Сьогодні в нас багато компетентних людей, які знаходяться без роботи. Далі на мій, можливо, дуже суб’єктивний погляд, слід провести реорганізацію й вищої освіти. Адже сьогодні побутує думка, що вузам варто обирати більш практичний напрям роботи, а не орієнтуватись на фундаментальні досягнення. Це дуже хибний підхід до вищої освіти.
P.S. «День» має намір продовжити дискусію щодо стану та перспектив вітчизняної науки. Пропонуємо експертам – перш за все науковцям – висловити свої динамічні і конкретні думки.
