Лист доктора філософії Олександра Воїна містить, на наш погляд, надто спірний погляд на проблему прав людини. Однак редакція визнала за можливе опублікувати його як мотив до дискусії. Запрошуємо наших читачів висловити свою думку з цієї проблеми і відповісти на такі запитання: Що ви особисто вкладаєте в поняття «права людини», які з цих прав вам видаються найважливішими? Чи вважаєте ви допустимими подвійні стандарти в цій сфері, коли одна нація чи етнічна група бореться за свої права, одночасно обмежуючи або порушуючи права іншої нації? Чи досконала сучасна міжнародна практика захисту прав людини?
Права людини були тією точкою опори, за допомогою якої Рейган розвалив Радянський Союз. Це вдалося завдяки використанню правильного засобу. Правильного не тільки в тактичному, але й у принциповому сенсі, у сенсі того, що це було справедливою, чесною справою. У Союзі дійсно найжорстокішим чином порушувалися права людини, і боротьба проти цих порушень була боротьбою за справедливість, за краще життя і в Росії, і на всій планеті. Але відтоді за цей ідеал — права людини — стали хапатися фанатики або просто профани, що бажали, проте, бути оракулами. Яскравим прикладом тому є те, що сталося в Косово, і те, що відбувається зараз у Чечні та Ізраїлі, де під гучні крики про права людини і за підтримки обдуреної демагогією громадської думки твориться неправа і, зрештою, небезпечна для людства справа.
У чому різниця між тими правами людини, якими прикривають свої недобрі прагнення релігійні і націоналістичні фанатики, а також акули пера і телевізійного сперечання, що обслуговують їх чи то з дурості, чи заради користі (грошей, слави), — і тими правами людини, за які були Рейган, Сахаров, дисиденти? Поясню на прикладі. Якщо ізраїльського араба дискримінують при прийомі на роботу через те, що він араб, якщо йому не дають молитися його Аллаху, розмовляти і творити арабською — то це порушення прав людини, причому порушення, пов’язане з національною або релігійною дискримінацією (бувають і інші). Але якщо певна етнічна чи релігійна група веде колективну боротьбу за перерозподіл владних повноважень у державі чи за територіальне відокремлення, незалежність тощо — то це вже інше завдання, що описується і вирішується в інших термінах, в іншій системі координат. У цьому випадку йдеться про права та інтереси однієї групи населення, які протиставляються правам та інтересам іншої або інших груп.
До речі, ось араби щойно домоглися засудження Ізраїля в ООН за «порушення прав людини». Про яке порушення йдеться? Про надмірне застосування сили. Якщо «надмірне» — то це означає, що якесь застосування сили тут доцільне, навіть з точки зору засуджуючих. З чого б це, цікаво? А з того, що палестинці також застосовують силу, але вони кидають камiння, а євреї стріляють. Питання про надмірне застосування сили відоме в юриспруденції, хоч ніякого відношення до прав людини воно там не має. Тут же під крики про права людини це маскується. Євреї, щоправда, кажуть: вони ж почали кидати в нас камiнням, нехай припинять, і ми не будемо стріляти. Це розумне заперечення перекривається новими криками про права людини: ми маємо право кидати камiння, або стріляти в поліцію та мирних жителів (албанці в Косово), або відрізати голови (чеченці в Ічкерії), тому що ми боремося за наші права людини, себто за нашу територію (автономію, незалежність). І таким чином, світові й одній з конфліктуючих сторін під виглядом боротьби за права людини нав’язується несправедливе і небезпечне щодо наслідків розв’язання конфлікту, яке або взагалі не має відношення до прав людини, або далеко не зводиться до них. Неправильність і небезпека розв’язання подібних конфліктів (а вони, як бачимо, постійно репродукуються на планеті і стали рисою часу) під кутом зору тільки чи переважно прав людини особливо добре видно в Косово, де подібні рішення здійснювалися в повному масштабі, і сьогодні Захід розплутує їх наслідки у вигляді вигнання албанцями понад 200 тисяч сербів із Косово і переслідування решти, що триває і далі. Причому все це «під парасолькою» НАТО. Головне ж, що досвід албанців тепер намагаються перейняти і пройти цим шляхом чеченці і палестинці, а завтра знайдуться бажаючі ще і ще, і кінця-краю цьому не буде.
Зрозуміло, що людству необхідно розробити теорію справедливого розв’язання подібних колективних конфліктів, які відрізняються за своєю природою від конфліктів типу індивід — суспільство, що описуються в термінах прав людини. Тому я хочу, не залізаючи в глибокі філософські нетрі, розглянути палестино-ізраїльський конфлікт та його справедливе вирішення в моєму уявленні.
Почати зручно з 48-го року, з моменту визнання ООН одночасно ізраїльської і палестинської держав з відповідним розподілом території. Щоправда, є бажаючі заглиблюватися далі в історію. І поглиблення це, як правило, зводиться до запитання: а чому потрібно було дозволяти євреям відновити свою державу через дві тисячі років після її падіння? Але це запитання можна урівноважити іншим запитанням: а навіщо треба було дозволяти виникнення на цій території палестинської арабської держави, якщо ніякої арабської держави взагалі ніколи не існувало на цій території? Та до того ж існує вже багато арабських держав поряд.
Як відомо, євреї погодилися з рішенням ООН і створили свою державу в установлених кордонах. Палестинці не погодилися створювати свою державу, заявивши, що вони такі ж араби, як і їхні сусіди, і покликавши цих сусідів, спробували знищити єврейську державу. Програли війну, втратили частину території, але про мир, навіть в обмін території, не хотіли розмовляти й готувалися до нової війни. 1967 року розв’язали нову війну, знову програли, знову втратили частину території, знову те ж небажання говорити про мир, тільки підготовка до нової війни. І так далі.
Тепер вони нарешті заявляють, що вони згодні на мир, але тільки в обмін на всі втрачені у війнах території. Головне питання для розв’язання цього конфлікту: чи справедливо буде арабам повернути в обмін на мир усі втрачені ними в розв’язаних ними ж війнах території? Від відповіді на це запитання залежить і те, чи мають вони право кидати каменями в євреїв, які не згодні поступитися їм усіма цими територіями, і те, чи адекватно реагують євреї на це. ООН же, як бачимо, вирішує питання про надмірність ізраїльської реакції, відволікаючись від того, чи було справедливим кидання каменів. Немає поки закону в цій області, і немає теорії (загальновизнаної). Але все ж є прецедент, а прецедент, принаймні в англійському праві, використовується нарівні із законом. Прецедент полягає в тому, що агресори в Другій світовій війні, Німеччина і Японія, були покарані втратою частини своїх територій на користь країн, на які вони напали: Польщі і колишнього Союзу.
Висновок: поки людство, обдурене демагогією про права людини, не каратиме країн-агресорів, миру на планеті не бувати. Як казав Ісайя: «Якщо нечестивий буде помилуваний, то не навчиться правді, і не буде поглядати на велич Господа».
