Проте «бузиновщина» не становить для нас нічого нового, тому що ми маємо давно традицію плювати на ікони і мочитися на пам’ятники. Швидше викликає подив реакція суспільства. Невже воно дійсно одужує?
Уявіть собі, що ви, чарівний та гожий, гуляєте в парку зі своєю матір’ю. Раптом до вас підходить дехто з прізвищем на Б. і, звертаючись до вашої матері, говорить: «Ти, стара, потвора дурепа. І чим швидше ти помреш, тим скоріше перестанеш обтяжувати власних дітей». В цей момент вам буде неважливо, що в цьому твердженні правда, а що ні. Ви просто зламаєте бороду негіднику. І будете мати рацію. Господь вас не засудить, і янголи не будуть плакати над вами.
Бузина постраждав не за свободу слова, а за неввічливість.
Я визнаю і готовий захищати права Бузини на городі і навіть його таємничого київського дядька на свободу слова, на копрофагію і на все, що завгодно. Як громадянин України, він має священне право вставляти пальці в розетку, але чому він тоді ображається, що його б’є струмом?
В дечому російська традиція більш чесна за українську. На Москві юродиві мали серйозні права, навіть лаяти Государя у вічі. Той мав смиренно вислухати усю галіматью і навіть давав копієчку. Проте за свободу слова необхідно було платити. Юродивий мав носити ланцюга та вериги на голе тіло, ніколи не митися, ходити босим взимку. Крім того, вимагалося бути послідовним у своїй асоціальній поведінці: мав хреститися на кабак, плювати на церкву... Та, якби він захотів викривати, сидячи в санях, натягнувши сап’янові чоботи, посадили б ущербного на палю. Наші ж опозиціонери і критикани прагнуть виконувати соціальну функцію юродивих і при цьому їздити на шестисотих, носити «Версачі» та «Фере», колупатися в носі мобільними телефонами. І після всього у них вистачає нахабства ображатися на гнів народу та утиски влади. Ні, рідненьки, станьте під церкву, одягніть калоші на босу ногу, заведіть воші. От тоді ваше слово стане наукою народові й застереженням владі.
Втім, я думаю, що Бузина сам себе побив.
