Відверто кажучи, на перший погляд навіть незрозуміло, яку хитру і безжальну гру затіває зі своїми довірливими глядачами художник. Отже, все починається з добротно, до міри «обманки» виписаних і прописаних голландських натюрмортів. Цю стадію можна було б назвати «задоволеним пізнаванням» — справді, за зразки були вибрані всім відомі, як мовиться, хрестоматійні витвори, з усіма належними чашами і кубками, що химерно міняться, переливаються, і закрученими спiраллю, звисаючими лимонними шкоринками. В такому випадку наступною стане стадія «приємного подиву» — справа в тому, що свої натюрморти Дмитро Кавсан густо населив крихітними, але завдяки тому ще більш метушливими, персонажами. Скоріш за все те, що вони одягнуті виключно в костюми XVIII століття, потрібно вважати іронічною примхою художника. Дами у високих пудрених зачісках та їхні безпардонні приятелі деруться догори стеблинами дивовижних рослин, виглядають з усіх можливих отворів, блукають у хащах куснів шинки, розгойдуються на лимонних шкоринках — і віддаються ще тисячі тисяч інших, таких самих важливих справ. Усі ці галантні гномики зайняті просто жахливо. Стежити за їхніми пригодами весело і захоплююче, хоч замість витонченої «музичної скриньки» у Дмитра Кавсана виходить, скоріше, щось на зразок мавпячого розплідника — тільки з тією різницею, що деякі з мініатюрних кавалерів у перуках і камзолах вирішили звести рахунки з життям — і тепер погойдуються де-небудь на ручці до блиску начищеного казанка, анітрохи, проте, не заважаючи іншим.
Однак нагадування-спогад про Ватто, що промайнув було на мить, виявляється не таким уже випадковим. Його закохані, як відомо, відпливали колись на острів Цитеру. Дивна річ, але закохані (як би там не було) персонажі Дмитра Кавсана потрапляють на острови Знадливих натюрмортів точнісінько в такий же спосіб — на човнах (або, враховуючи «стилістичну єдність», швидше на гондолах). Відповідно, скатертини виявляються неосяжними морями — і хльостають зі столів загрозливими водоспадами, що вносять у перебіг подій і особливої гостроти (деякі човни гинуть у хвилях — щоправда, вже не гондоли, а швидше, байдарки), і особливої захопливості — найсміливіші персонажі захоплено стрибають у водоспад із тарзанкою (причому тут також не виключені смертельні випадки). До речі, про тутешні розваги. Набридло віддаватися коханню — можна покататися на слонах. Або на пантерах. Або пограти в хованки. Отже, вішатися з нудьги аж ніяк не обов’язково.
Слідом за другою стадією споглядання натюрморту Дмитра Кавсана неминуче настає третя. Це коли вже вкрай очманілий глядач, що захоплено стежить — наздожене кавалер у зеленому пані в синьому (принаймні те, що на ній ще збереглося — синього кольору) чи не наздожене? А якщо наздожене, то що (і як) він з нею зробить? Дібрати назву для третьої стадії практично неможливо. З безліччю обмовок її можна визначити як «повне занурення». Куди? Мабуть, у ті самі скатертини, що зусибіч омивають Знадливі натюрморти.
