Генеральний прокурор України Михайло Потебенько уже заявляв, що Генпрокуратура України має в своєму розпорядженні привезені ним з Швейцарії документи, які є підставою для порушення кримінальної справи проти Жердицького. Потебенько переконаний, що німецька сторона видасть Жердицького Україні, оскільки домовленість про це існує. На вчорашній прес-конференції Потебенько заявив, що питання про екстрадицію може бути вирішене, коли Верховна Рада дасть згоду на притягнення Жердицького до кримінальної відповідальності та його заарештування. Найцікавіше, що за словами заступника Потебенька Обіхода, у справі Жердицького проходить і колишній в.о. голови правління НАК «Нафтогаз України» Ігор Діденко.
Отже, знову «швейцарський слід», знову сподівання на добру волю Заходу і вкрай скупа інформація. І як і в справі Лазаренка, виглядає на те, що судитимуть Жердицького все-таки на Заході, де закон рівний для всіх, а винність підозрюваного визначає виключно суд.
Останнє з того, що відомо — Жердицький, який раніше відмовлявся від контактів з українським посольством у Німеччині, зустрівся з Генеральним консулом Олександром Новосьоловим, претензій до німецької сторони не висував, але винним себе не визнає.
Один з аспектів непростої проблеми — в тому, що кошти, отримані «Градобанком» на виплати компенсацій від німецької сторони, було надано на умовах трастового управління — так «Дню» сказали в парламентських кулуарах. Банк мав право спершу використати ці гроші в інших проектах, накопичити якийсь прибуток (грубо кажучи, «прокрутити») і вже потім — виплачувати необхідні суми компенсацій. Певна затримка в часі, яку було надано «Градобанку», зумовлювалася тим, що спершу відповідні органи мали визначити точні списки адресатів компенсацій, провести перевірку даних і визначити конкретні суми виплат. Тим часом гроші могли б попрацювати на українську економіку. Керівництво «Градобанку» вирішило інвестувати ці кошти у цементні заводи. Але заводи переходили від одних власників до інших, тяглися арбітражні розгляди, що позначалося на виробництві. Галузь таким чином опинилася напіврозваленою. Інвестовані «Градобанком» кошти просто зникли.
Інший аспект розкрив народний депутат Віктор Пинзеник у випуску «Вікон опівночі» 19 жовтня. За його словами, «Градобанку» «було наказано» видати кредит у $5 млн. одній з компаній у південному регіоні України. Банк відмовився, оскільки визнав цю операцію ризикованою. І мав на те право згідно з законодавством. Фірма ж через суд домоглася виплати «неустійки» у $7 млн, що означало фактичне знищення банку. Будь-який український банк після такого вироку «ляже», вважає Пинзеник, і пропонує розібратися в проблемі тим, хто знищив «Градобанк», який входив до числа лідерів банківської справи в Україні, а міжнародний аудит і ЄБРР незалежно один від одного визнавали, що з ним можна мати справу. Пинзеник, до речі, на той час обіймав посаду віце-прем’єра.
Вся ця ситуація не підвищує авторитету ні уряду, який саме зараз намагається розрекламувати на Заході інвестиційні можливості України. Прем’єр-міністр Віктор Ющенко категорично відкинув свою особисту причетність, як і причетність НБУ до невиплат компенсацій остарбайтерам, повідомив Інтерфакс-Україна. Ющенко також відзначив, що його «здивувало» рішення тодішнього уряду про розміщення коштів фонду «Взаєморозуміння і примирення» не в НБУ, а в ряді комерційних банків. Потім, за словами Ющенка, коли за рішенням Арбітражного суду, незважаючи на позицію НБУ, було проведено списання грошових коштів «Градобанку» на користь компанії «Антарктика», забезпечити фінансову стабільність роботи «Градобанку» не було жодних перспектив. Тобто ніхто не винен? Страждає й імідж держави, в цілому далекий від позитивного, як би тепер не «працювали» над цим Президент, керівництво Верховної Ради, МЗС. Західна преса отримує черговий привід для публікацій на тему української корупції, граючи на почуттях громадян. Важко пояснити кожному, що відповідальність за 86 млн. марок, призначених на виплати остарбайтерам «Градобанком», взяв на себе український уряд, і тому це ніяк не позначиться на рішенні про надання українським партнерам нещодавно створеного німецького фонду значно більших сум. Федеральний уряд ФРН стосовно цього питання претензій до України не має. Але тепер тим більше виникатиме чисто суб’єктивне, але небезпідставне запитання — кому взагалі в Україні можна довіряти?
Андрій Андрійович Єгоров — один з тих, кому все життя довелося бути жертвою. З приводу останніх подій навколо грошей остарбайтерів він сказав кореспондентові «Дня» Дмитру БРОВКІНУ :
«17 вересня 1941 року фашисти окупували Запоріжжя. Пам’ятаю перші погроми, перші арешти і розстріли, непередаваний жах в очах до смерті наляканих людей. Тим часом по місту розклеювалися барвисті плакати, фотознімки щасливих радянських громадян, які добровільно погодилися жити і працювати на «великий рейх». На знімках наші жінки тримали в руках пилососи, ходили по персидських килимах, жили в просторих квартирах. Природно, бліді від страху люди дивилися на це все, потім озиралися на всі боки і бачили смерть. І багато які люди справді виїжджали в Німеччину добровільно. Насильні «угони» почалися трохи пізніше. Комусь просто «щастило». Деякі влаштовувалися працювати до німецьких фермерів. Але здебільшого наших людей чекали концтабори, каторжна праця, знущання, медичні досліди, тортури, вбивства. Мене від смерті врятував чеський лікар. Коли мене разом із групою засуджених до дослідів вели в операційну, він рвучко висмикнув мене з натовпу і сховав у своїй комірчині. Важко згадувати: з наших людей здирали шкіру. Робили з неї дамські рукавички, сумочки, сідла. Черепи йшли на попільнички. Але коли наших людей вели до крематорію, деякі з них сміялися фашистам в обличчя. Вони не могли цього зрозуміти. Напевно, не могло зрозуміти це і наше радянське керівництво. Після війни, та й аж до розвалу Союзу нас не вважали за людей! Та, власне, й тепер також — судячи з того, про що пишуть сьогодні всі газети. Проте я не хочу засуджувати тих депутатів, які вкрали наші гроші. Бог їм суддя. Я багато натерпівся сам, досить надивився, як страждають інші. Я не можу почувати до людей злість».
У 7 років, у жовтні 41-го, Борис Дмитрович Шабанов потрапив у німецький концтабір в місті Петрозаводську. Три роки його дитинства минули під свист нагайок наглядачів і з вічним відчуттям голоду. Назавжди змарноване здоров’я було компенсоване у 94- му тисячею німецьких марок. Оскільки тоді ці виплати проводилися через Луцький філіал «Градобанку», колишній малолітній в’язень піддався на вмовляння його працівників і залишив марки (перевівши їх в американські долари) у філіалі. Через два роки зібралася одружуватися дочка. Борис Дмитрович прийшов у «Градобанк». Грошей нема. Він ходив довго і в листопаді 96-го отримав половину вкладеної суми. Решту грошей не може отримати до цих пір. А внукові — вже три роки...
— «Градобанку» довірили свої компенсаційні кошти немало людей, дитинство яких пройшло не у піонерських, а в німецьких концентраційних таборах, які винесли страждання, що не під силу дорослим людям. І виходить, що постраждали ще раз —за свою довірливість, — повідомив кореспондента «Дня» Наталію МАЛІМОН голова ради Волинського обласного відділення Спілки в’язнів — жертв нацизму Володимир Трохимович Волошкін.
79-річний Кирило Зубровський із села Миколаїв Хмельницького району розповів кореспондентові «Дня» Михайлові ВАСИЛЕВСЬКОМУ :
— Років чотири тому, коли пообіцяли видати ті компенсації, їздив я чи не щодня до Хмельницького — два десятки кілометрів туди, стільки ж назад, додому. А автобуси тоді майже не ходили. Попутками добирався. У Хмельницькому біля «Градобанку» — черги з таких самих і пограбованих серед білого дня, як я. То, кажуть, дойчмарок немає, то ще якась холєра їм на перешкоді... Півроку туди-сюди їздив, по різних інстанціях — правди шукав, поки свого добився. Я ж до фашистів у в’язні концтабору «Заксеанхаузен» не просився — у полон узяли. Якогось разу втік, то наздогнали з вівчарками, побили, що мало не помер... Судилося, бачите, вижити і вдруге зазнати тяжкої образи. Від своїх. Вони, злодії, мабуть, на дорогі заморські курорти, іномарки і гарних дівчаток нашу валюту витратили, а я ліки не мав за що купити. Тоді ніхто не пояснив, куди виділені німцями гроші зникли і де потім знайшлися.
73-річний дніпропетровець Іван Йосипович ПРОКОП у розмові з кореспондентом «Дня» Вадимом РИЖКОВИМ не стримував емоцій:
«Мене погнали до Німеччини підлітком 1943 року, коли ледве виповнилося 16 років. Змусили працювати на коксохімічному заводі під Віднем. Умови праці були страхітливими — треба було вручну катати вагонетки з коксом, дихати отруйним газом. Годували баландою з брукви. Від такого життя люди вмирали один за одним. Я спробував тікати, але спіймали й відправили до концтабора «Мацтхаузен». Там побував під розстрілом, а коли нас 1945 року звільнили, я вже був схожий на скелет. Те, що там творилося, інакше як варварством назвати не можу. Тепер же від нас за всі ці муки і знущання намагаються відкупитися крихтами. Я, наприклад, отримав 900 марок — цього вистачило хіба що на погашення боргів за комунальні платежі та на ліки трохи витратив. Але коли почув усю цю історію з народним депутатом Жердицьким, заяву представників Генеральної прокуратури — моєму обуренню не було меж. Якщо все це правда, то за подібне в тих, хто обікрав немічних стариків — колишніх остарбайтерів і в’язнів концтаборів — руки мають відсохнути. За великим рахунком, це таке ж злодійство, а може, ще й гірше того, що творили фашисти».
Які ще потрібні аргументи для того, щоб політична відповідальність в Україні стала конкретною, а не перебувала в межах схеми «кто-то кое-где у нас порой»?
