19 жовтня
Надворі було холодно і незатишно. Як добре, що шлях від дому до станції метро не надто довгий. Якихось п’ять хвилин під дощем, що накрапав з самого ранку, під пронизливим вітром — і метро здається надійним прихистком від усіх витівок природи. Об бетонні стіни ламаються вітрові колючки, а станція стає найнадійнішою величезною парасолькою. Як добре, що до роботи мені добиратися саме цим видом транспорту! Бо ж скільки пасажирів проводять десятки хвилин в очікуванні наземного громадського транспорту, мерзнуть чи плавляться, немов парафінові під сонцем, і обов’язково нервують. Час летить, автобуса чи тролейбуса немає, а народу на зупинці додається — втиснутися б! А от вагон не обов’язково «штурмувати»: не встиг — наступний потяг буде за кілька хвилин, і головне, точно за розкладом.
Тож на тлі переживань «наземних» пасажирів, поїздка в метро — лише насолода. Та й за проїзд зазвичай чесно пасажир сплачує — не сверблять руки заощадити півгривні, не придбавши чи не закомпостувавши квитка. А відповідно не вбачаєш у кожному грізного вигляду пасажирові контролера і не жахаєшся всю поїздку, все-таки «економлячи» у спітнілій руці копійки.
Так подумки раділа я, насолоджуюсь «теплою» і «чесною» поїздкою. Та ось перехід з однієї станції метро на іншу. Народу, як мовиться, море, а з чотирьох ескалаторів працює лише два — один на підйом, а другий доставляє пасажирів униз. Година пік. Дві східчасті стрічки не справляються. Донизу запасними ескалаторами опускатися легше, а от нагору... Але люди йдуть, поспішають, запізнюються. Інші ж змушені загальмувати свою поспішливу ходу — і втрачали дорогоцінні хвилини в очікуванні черги на ескалатор. Нерви все ж полоскотали!
Невже не можна, щоб у години пік «відпочивали» не два ескалатори, а один? Чи коли все добре і хороше, то це просто не вписується в наше сіре буття? Хіба без похмурих тонів наше сьогодення не може існувати?
