Виборці можуть бути безжалісними суддями. Після того, як
десять років тому Лех Валенса привів Польщу до свободи, на останніх президентських
виборах він набрав менше за один відсоток голосів, у той час як президент
Олександр Кваснєвський був обраний на другий термін свого правління. Подібно
до Михайла Горбачова в Росії, Валенса став пророком без слави, практично
невидимим, у своїй власній країні. Через декілька років обидва, і Валенса
і Горбачов, можливо, будуть визнані за ті дари свободи, які вони принесли.
Але сьогодні у виборців — інші настрої.
Вибори президента Польщі спровокували гарячі дебати про
стан країни. Однак «дискутуючі класи» зараз ведуть настільки приємне життя,
що вони або забули обговорити, або навмисне проігнорували проблеми тих,
хто не встиг на потяг за назвою «свобода, демократія і вільний ринок».
Згідно з різними дослідженнями, від тридцяти п’яти до п’ятдесяти
відсотків поляків виключено з процесу отримання вигоди від будівництва
нового суспільства. Дехто з цих людей — старі й неосвічені люди, і вони,
можливо, не усвідомлюють цієї обділеності. Але в мого сусіда, якому двадцять
років, також немає шансів — немає шансів піти до університету, немає шансів
знайти гідну роботу, немає шансів навіть купити шматок піци в місцевому
селі. Він, однак, належить до тієї частини «обділених», яка розуміє, що
відбувається, і в якої немає ілюзій. Для нього всі дні й роки попереду
виглядають чорними, для нього існує лише обурення і контрольована лють.
У цьому балансі між «страхом падіння» і «надією на піднесення»,
який Алексіс де Токвіль визначив як рушійну силу вільного суспільства,
страх падіння в безодню без надії на порятунок, оволодів мільйонами і паралізував
їх. Навіть ті, хто на словах репрезентують ліве крило, уникають згадки
про нерівність і не дають таким знедоленим, як мій сусід, ніякої надії.
Чому це відбувається? По- перше, (і тут я говорю про всі
посткомуністичні країни) ми прийняли, майже одностайно й майже без опору,
основні правила ринку, весь так званий неоліберальний пакет. У Польщі це
називається політикою Бальцеровича, за ім’ям «архітектора» реформ у 90-х
Лешека Бальцеровича. Ми безкомпромісно сприйняли ідею про те, що збільшення
економічного зростання — кращі ліки від проблем суспільства. Передбачається,
що чим більше в людей грошей, тим менше бідності й злиднів.
Реалізовуючи ці ідеї протягом вже десяти років, ми зрозуміли,
що вони — невірні. Морально нейтральні, вільні ринки не хвилює той факт,
що ті, у кого грошей багато, і які першими нахапали те, що в них є, продовжують
отримувати ще більше. А ті, хто не може подолати стартову межу ринку тому,
що вони бідні, або неосвічені, або тому, що їм бракує сучасного уміння,
є політично вільними, але приречені вічно залишатися свого роду громадянами
другого гатунку.
І абсолютно ясно, хто винен. Ті з нас, хто процвітає, настільки
раді своїм новим грошам і новим іграшкам, що ми пояснюємо бідняцтво і розшарування
тим, що «виключеним» не вистачає підприємницького духу. Бідність — це особистий
недолік. Десь у глибині нашої совісті, ми знаємо, що повинні піклуватися
про тих, що відстали, але ми такі щасливі, прориваючись уперед, що не встигаємо
подивитися, що ж відбувається в нашому «новому демократичному гетто».
На щастя для нас, обділені та бідні не намагаються чинити
опір, в основному тому, що вони настільки відторгнені. Опір вимагає, щоб
ви були живими. Здатність чинити опір означає здатність працювати й боротися
разом. Але коли ви виключені з життя — ви завжди самотні.
Ми не повинні обманювати себе, стверджуючи, що ситуація
в країні — стабільна. Ми повинні зрозуміти, що таке становище шкідливе
для нашої економіки та національного добробуту, тому що близько 40% населення
не може взяти участь у ринковій економіці, яку ми будуємо. Цей факт відомий
в офісах компаній, що інвестують у Польщу; іноземні боси усвідомлюють,
що далеко не всі 40 мільйонів поляків можуть купити їх машини, телевізори
та мобільні телефони.
Масове виключення має і свій політичний бік. Сьогодні ми
не боїмося примітивного популізму або селянських протестів; однак ми повинні
почати побоюватися за майбутнє польської демократії, і навіть, за всі посткомуністичні
демократії. Тому що в будь-якій демократії, виключені зберігають певні
невідчужувані права, включаючи право на участь у виборах. Як показують
багато які соціологічні дослідження, виключені голосують приблизно так
само часто, як і решта дорослого населення. За кого вони голосують? Вони
ніколи не голосують «за» когось, вони завжди голосують «проти». Проти Бальцеровича,
проти вільного ринку, проти демократії. Поки їх голосування розпорошене,
воно не несе великої небезпеки. Але, зрештою, їх виключеність примусить
гнити нашу демократію зсередини.
Десять років тому партія «Солідарність» являла ідеал політичного
співтовариства. Тепер ідея політичного співтовариства в будь-якій формі,
тобто демосу, що пропонує всім своїм громадянам свободу, явно смішна. Ми,
«нові демократії Східної Європи», стаємо всі в більшій мірі подібними до
тих країн, які надають можливості лише багатим, залишаючи інших виживати
по одному. Можливо, ми трохи більш цивілізовані, ніж ці країни. Але, дивна
іронія: ця цивілізованість у нас є спадщиною соціальної захищеності, залишеної
позаду явно нецивілізованими комуністами. Як багаті в Джакарті або в Ріо-де-Жанейро,
ізольовані сталевими дверима вночі і озброєною охороною на посту, можливо
ми також повинні починати боятися бруду, від якого сьогодні відводимо очі?
Напередодні громадянської війни в Америці, Авраам Лінкольн
сказав, що ця країна більше не може залишатися суспільством, наполовину
вільним і наполовину поневоленим, «Будинок, розділений навпіл,— говорив
Лінкольн, — не може стояти». Чи зможуть вистояти наші посткомуністичні
демократії, якщо вони залишаться поділеними, наполовину багатими і наполовину
безнадійними?
