У середині сімдесятих років iз вуст у вуста передавалася баламутська «Балада про історичний недосип», такий собі розгорнутий коментар до знаменитої фрази Леніна про декабристів, що розбудили Герцена. У «Баладі» Герцен розбудив Чернишевського, той — Желябова, «...а тот Перовской не дал всласть поспать». Далі йшли зовсім неймовірні в совкові часи рядки: «Какая сука разбудила Ленина? / Кому мешало, что ребенок спит?». «Мы дети тех, кто не доспал свое», — одним махом ставився в баладі діагноз тій епосі і всьому соціалістичному суспільству. Так їдко і безоглядно не наважувався писати ніхто — ні Висоцький, ні навіть Галич. З цього вірша, по суті, почалося знайомство мого покоління з поетом Наумом Коржавіним.
Потім по крупинках збирали ми відомості, що Емка (Наум) Мандель (справжнє прізвище Коржавіна) народився в Києві в 1925 році, де входив у ще довоєнне коло юних поетів. Учився в московському літінституті, вже у 19 років писав разючі по відвертості, поривчасті вірші про «повальний страх тридцять сьомого року» і про те, що «може, піти й підняти повстання?». Мабуть, уперше після мандельштамiвських рядків про «кремлівського горця» хтось назвав речі своїми іменами. Фактично залишаючись киянином, цей юнак писав у Москві вірші, на які не наважувалися кращі та найвідважніші поети у всій радянській поезії сорокових років. Ці вірші Наум Мандель читав на поетичних вечорах, прекрасно усвідомлюючи, що «Мне каждое слово будет уликою / Минимум на десять лет». І, звичайно, у 47-му загримів на Лубянку. Покуштував і сибірських, і карагандинських таборів, у 54- му повернувся в Москву. Через сім років, у 63-му, коли в той гучний для поетичного слова час Коржавін став уже відомим поетом — по самвидавських збірниках і нечастих журнальних публікаціях — у нього, нарешті, вийшла перша книга віршів, безжалісно обгризена цензурою. І, хоча сам час і тернистий життєвий шлях штовхали його в ряди «шестидесятників», Коржавін залишався поза всякими літературними коаліціями, поза «обоймами», не «дружив з кимсь» з письменників «проти когось» — коротше, гуляв сам по собі.
За влучним зауваженням Анни Ахматової, ті, хто посадив Йосипа Бродського, «зробили йому поетичну долю». Для Коржавіна сталінські табори таким літературним трампліном не стали. Властивість його таланту була такою, що, з великим інтересом переписуючи у свої зошити вірші Коржавіна, заражаючись його поетичними формулами і філософськими побудовами, читачі в меншому ступені цікавилися ним як персоною літературного світу, оскільки при усій своїй шаленості й енергетиці у своїх віршах він нітрохи не випинав власну особистість.
А сам поет, незважаючи на табірний «досвід», не зламався, залишаючись таким же різким у своїх віршах і діях: у 1966 році виступив у захист Синявського і Даніеля, відкрито протестував проти введення радянських військ у Чехословаччину в 1968-му. До речі, і поетичну тему Галича: «Можеш вийти на площу?», що асоціюється з повстанням декабристів на Сенатській і перегукується з виступом групи дисидентів на Краснiй площі, він розробив ще 22 роки тому: «И никто нас не вызовет / На Сенатскую площадь».
Ну, а після згаданої «Балади про історичний недосип», перебування Коржавіна в Країні Рад стало зовсім неможливим. У 1973 році його змусили емігрувати. На відміну від багатьох, він не рвався на Захід, розуміючи, що його корені — отут, в Києві та Москві, і цей розрив для творчості катастрофічний. З того часу він уже понад двадцять п’ять років живе в Америці, у Бостоні. Незважаючи на масу написаного й опублікованого в закордонних журналах, Наум Коржавін лише у 1992 році зумів випустити в Москві свою другу книгу. Він так і не вписався ні в американський спосіб життя, ні в емігрантське середовище.
У 1996 році такий авторитетний і безапеляційний суддя світової літератури, як Олександр Солженіцин, опублікував у журналі «Новий світ» свої замітки про чотирьох сучасних російських поетів, що, очевидно, йому найближчі. Один з них — Наум Коржавін. Рясно цитуючи рядки, що сподобалися, Олександр Ісайович, однак, не схильний змінювати своєї повсякчасної суворості в оцінках і не занадто щедрий на компліменти. Але і така жорстка оцінка багато варта: «Стих Коржавіна не відрізняється зібраністю і відлитою формою і неощадливий у строфах. Рідкі вірші цілісно-вдалі, частіше — лише окремі двостишшя чи рядки. Але завжди напружений зміст — політичний, історичний, філософський — нібито і не має потреби у витонченій формі: вів і самотужки досягає висоти, він чесний, розумний, відповідальний, і усе ллється від найдобрішого серця.»
Коли років п’ять тому одному продюсеру — прихильнику російської поезії вдалося влаштувати в Києві творчий вечір Наума Коржавіна, ми побачили літню, обважнiлу, майже сліпу, але неймовірно енергійну людину. Колишній киянин згадував про своє дитинство в Києві, читав вірші — відомі із самвидаву і написані в еміграції. Було видно, що він і дотепер не звик до Америки, «Где медленно я подыхаю / В прекрасном моем далеке». При житті ставши легендою, він, якщо вслухатися в його рядки, сьогодні почуває себе поза простором, часом, нинішніми модерновими течіями в культурі, але продовжує свою подвижницьку поетичну працю, як колись у сибірських таборах.
