Отямившись та озирнувшись, пані Гулліверша відразу зрозуміла,
що цього разу вона потрапила до країни велетнів — до володіння великих
українців. Вона відразу ж почала збирати матеріал і, зібравши його, за
допомогою голубиної пошти відіслала серію перших кореспонденцій до своєї
далекої газети. Однак наші рідні голуби-поштарі, які відвикли літати далеко
без пального та пристойного харчу і звикли до рідних дахів, зробили коло
і приземлилися на горищі нашої редакції.
З дозволу автора та редакції газети «Ноттінгемпшир Таймс»
ми даємо уривки із серії матеріалів пані Гулліверші про країну цього разу
не маленьких, а великих українців.
КРАЇНА КОНТРАСТІВ
Філософи безумовно праві, коли стверджують, що поняття
великого і малого — поняття відносні.
Джонатан Свіфт, Альберт Ейнштейн
...Поспішаю поділитися з читачами своїми найпершими і досить
побіжними враженнями про цю велику й дивну країну. Як тільки я опритомніла
на цьому березі і побачила гігантські дерева та тіні велетнів, страх і
туга охопили моє серце. Я відчула — як людина і журналіст — свою дрібну
нікчемність. Добре було Гулліверу в країні ліліпутів, які сприймали його
як корисне і могутнє чудо. Ой! Що ж говорити мені, коли кішка, яка щойно
пробігла, втричі більша за нашого бика. А факт величезного черевика, що
ледь не наступив на мене, і мої перші спостереження підтверджують, що людська
жорстокість і грубість збільшуються відповідно до зросту.
Однак я виконаю свій журналістський обов’язок і розповім
про те, що сама бачу своїми очима маленького очевидця. Нехай мені допоможуть
Бог і знайомство з місцевими журналістами, які мені показали і розкрили
чимало цікавого про вдачу своїх ЗМІ і взаємини.
Але спочатку загальні зауваження, фон і найважливіше тут
питання — їжі. З моїм харчуванням все влаштувалося — допомогли колеги.
І якщо для попереднього великого Гуллівера була встановлена норма їжі,
достатня для того, щоб прогодувати 1728 ліліпутів, то з такою ліліпуткою,
як я, жодних проблем не було. Хоча проблема харчування й гостро існує на
цій землі. Кажуть, що вже скоро восьмий десяток мине, як, незважаючи на
всі зусилля партій та урядів, тут, на цій родючій землі, не можуть нагодувати
місцеве населення.
— І навіть «четверта влада» не може допомогти?! — звернулася
я до колег.
Колеги ледве не померли від реготу і пропищали:
— Яка ж ми влада — такі маленькі, як і ви, — в цій країні
особливих велетнів?
— Хто ж вами командує і від кого ви залежите?..
Мене повели до «Музею попередньої преси» і показали стенди
з відповідними експонатами: «приводні ремні партії», «бійці ідеологічного
фронту», «далекобійна артилерія партії» і головне гасло про те, що ЗМІ
є не лише колективним пропагандистом, але й колективним агітатором.
— Це цікаво, але, ймовірно, не злободенно, — зауважила
я. — І якщо ви відмовляєтеся бути не лише пропагандистами, але й «четвертою
владою», то називайтеся, як у нас, — «сторожовими псами демократії».
Колеги страшенно перелякались, а деякі навіть підібгали
хвостики.
— Яка ми влада, про яких псів ви говорите... Дай Боже вижити.
— То що — не можете куснути або гавкнути як слід?..
— Скільки завгодно, особливо під час виборчих кампаній.
Море критики, можемо цілі грязепади влаштувати.
— Чудово! Хоч вас і не визнають «четвертою владою», ви
маєте можливість критикувати три попередні влади.
— Можемо, — відповіли місцеві журналісти, — можемо критикувати
і навіть викривати... Але за методом — «як горохом об стінку». Виведено
і селекційно доведено до досконалості такий сорт журналістського гороху,
який особливо легко і безболісно відскакує від щитів, мундирів, стін.
Мені, міс ЗМІ, як нікому іншому, стали зрозумілі й деякі
інші особливості тутешніх засобів масової інформації. Чим гірше газета
— тим більші її наклади — і навпаки. Страшна невідповідність між вартістю
видавничої справи, телевиробництва та оцінкою творчої праці. Тут ніщо не
коштує так дорого, як папір, знімальний день — і так дешево, як творча
праця, зарплата і гонорар журналістів. Тим більше — талановитих. Тим менше
— оплачуваних.
Але від яких же великих українців залежить тут вільний
маленький журналіст? І я побачила... Затуляючи сонце і під самі небеса
піднялися три велетенські фігури, три богатирі. Це — Начальник. Це — пан
Рейтинг. І це — Спонсор!
Дивіться, ось важко крокує або тупцює на місці НАЧАЛЬНИК.
До нього вгору ще потрібно пробитися і доповзти, щоб прислужувати. Часто
вже на першому етапі старанно облизуються його запорошені черевики. Інколи
начальник сам підіймає і кладе до кишень потрібних майстрів пера та мікрофона,
і вони стають «кишеньковими». Є попит на перевірені кадри колективних та
індивідуальних пропагандистів і агітаторів.
Більш за все начальники не люблять, коли до них окремі
журналісти і редакції підкочують або спускають на парашутах великі дзеркала-
трюмо, щоб показати їх такими, які вони є. Віддають перевагу спотворюючій
дзеркальній кімнаті поганого сміху. Але для ідейних противників.
Постійно змінюється у зростанні — вгору-вниз — найвпливовіший
і всенародний пан Рейтинг. Заохочує і платить тільки за такі матеріали
та передачі, які поголовно читають і дивляться маси. При цьому питання
культури, професіоналізму, моралі його абсолютно не цікавлять, а обожнює
він вульгарність і поганий смак. Багато ЗМІ на його приманки дуже навіть
клюють і знаходять у пана Рейтинга свої ніші.
По слизьких, але шикарних шовкових штанях Спонсора видираються
до нього, зриваючись, але усміхаючись, численні продюсери та редактори
ЗМІ, які зовсім збідніли.
— Дайте копієчку... Спонсоруйте видання... Не дайте пропасти...
Потрібно відзначити, що, незважаючи на злиденне становище
працівників пера і мікрофона, почуття гордості та патріотизму в них величезне.
Я тільки заїкнулася про те, що найулюбленіший і тут футбол зародився на
британських островах, — як мені відразу ж заперечили фактами футбольних
матчів на острові Хортиця, зіславшись на мультфільм «Як козаки в футбол
грали».
Високорозвинене почуття національної гордості не дозволяє
ні малим, ні великим українцям шанувати закордонні успіхи та досягнення
ЗМІ, а також визнавати свій рівень порівняно недостатнім. Улюблена відповідь
критиканам: «Наші програми не кращі, але й не гірші закордонних!» Я подумала
про себе: не кращі за наших закордонні погані (поганих і у нас навалом)
— це точно. А ось «не гірші за наших хороших» — усе ж питання.
Проте майстрів ЗМІ на цій землі, яка народжувала чимало
великих майстрів пера та екрана, завжди було немало. Вмінню писати не перешкодила
навіть шкідлива механізація творчого процесу за допомогою комп’ютера та
диктофона (як тут кажуть, «мікрофон у зуби — і вперед!»).
Повіряючи на папері свої думки та спостереження про країну
великих українців, я хотіла б навести у фіналі свого матеріалу приклади
зразкового письма тутешніх журналістів про людину та дивні парадокси оточуючого
їх життя.
Ось ці рядки в невеликому огляді преси.
1. Усе частіше на сторінках місцевих газет лунає одкровення:
«Народ складається з людей!» Правильно, краще зрозуміти це пізніше, аніж
в умовах британської демократії.
2. Найпарадоксальніше запитання Юрія Рибчинського: «Чи
можуть комуністи будувати капіталізм?» («Киевские ведомости»).
3. Золоті слова, що зірвалися з золотого пера Віталія Портникова:
«Якщо нічого не міняти, що-небудь погане обов’язково відбувається» («День»).
