У Києві відбулася прем’єра останнього фільму датського режисера Ларса фон
Трієра «Танцiвниця у темряві»
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
У Києві відбулася прем’єра останнього фільму датського режисера Ларса фон
Трієра «Танцiвниця у темряві»
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
«Танцiвницю у темряві» нарешті показали в нас. Публіка
йде на фільм охоче, дивиться уважно. Особливої ажіотацiї в залі не спостерігається,
але і сказати, що обличчя тих, хто, виходить із залу, суціль безтурботні,
також не можна. Фон Трієр бере свою чергову перемогу поволі, без зайвого
галасу й ефектних жестів.
Жести, скоріше, здійснюються щодо нього. Останній такий
рух із боку соціуму — присудження фільму «Золотої пальмової гілки» в Канні.
Трієра визнано скрiзь і по всiх усюдах утверджено. Після сенсаційного проголошення
принципів «Догми» — переважно трієрівського заходу — минуло всього п’ять
років. Європа поспішає розкрити новому месії кіно свої манускриптоподібні
обійми. Трієр не квапиться відповідати взаємністю. Наступний фільм, згідно
з його запевненнями, порнографічний, практично завершений, і вже виникли
якісь прикрощі із цього приводу з Леонардо ді Капріо. Європі (свого часу
датчанин зобразив Європу в однойменному «предогмівському» фільмі як окупований,
похмурий антисвіт) також поспішати не треба: Новий Світ на нашого героя
навряд чи буде претендувати. Там не цікавляться призами, що не називаються
словом «Оскар», а будь-які посягання на улюбленi, суто свої, аутентичні
жанри ігнорують. Власне, « Танцiвниця у темряві» і проходить за жанром
мюзиклу.
Рішення знімати музичну картину здивувало і заінтригувало
багатьох. Трієр — мастак жонглювати стилями і темами та нехтувати нормами,
також і ним самим вигаданими. Адже «Догма», з її продуманою системою самообмежень,
створювалася на кшталт строгого монастиря для прославляння візуальної вольниці.
Не використовуй реквізит і позикове освітлення, знімай камерою із плеча,
забудь про жанри і сумнозвісний «екшн», не став своє прізвище в титри —
режисер-«догматик» перетворюється на кіномонаха, такого собі босоногого
кармеліта, закутаного в рам’я мініатюрного бюджету. Однак саме завдяки
такій «Обітниці цнотливості» (маніфест «Догми») дисципліна стала матір’ю
анархії, яка, у свою чергу, породила новий кінематографічний порядок для
західного світу. Фільми «Догми», за всієї неоригінальності такої художньої
ідеології, стали для всього західного кіно чимось на зразок електричного
розряду, вони так і випромінювали здорову, вітальну енергію та діяли освіжаюче
і на публіку, і на професіоналів. Стрибаюча камера, вибухова природність
акторів, божевільний емоційний натиск фільмів припинили останні розмови
про «смерть кіно», а Данії — як на початку століття — повернулася слава
провідної кінодержави. Під маркою «Догми» вийшло вже півтора десятка фільмів:
від США — до Франції. Саме в цей момент Трієр здійснив черговий непередбачуваний
ривок.
«Танцiвниця у темряві» — фільм абсолютно «адогматичний».
Тут є постановочність, причому вельми і вельми широка, наприклад, усі музичні
фрагменти знято цілою сотнею камер. Ретельно організовано танцюючу масовку,
пізніше накладено фонограму, використано безліч реквізиту тощо. Фільм знімався
в декількох країнах, завершальні сцени — у США, в Сієтлі — місті вічних
бунтів та вуличних революцій. Дія відбувається саме в Північній Америці,
у середині 1960-х. Сліпнуча Сельма-Бьорк, емігрантка із Чехії, тяжко працює
на фабриці, звалює на себе і роботу понад норму, щоб накопичити грошей
на операцію своєму синові. Одного дня її життя руйнується: звільняють із
роботи, сусід-поліцейський краде в неї накопичене, вона вбиває сусіда.
Далі — суд, вирок, страта. Єдина відрада Сельми — мюзикли, які вона дуже
полюбляє, сама бере участь в аматорській постановці і часто марить наяву,
уявляючи себе в якомусь мюзиклі. Власне, у двох планах — пританцьовуючої
ейфорії та непривабливих пролетарських буднів — і минає її невеселе життя.
Згідно із запевненнями режисера, «Танцiвниця», як і попередні
фільми, — «Ідіоти» і «Розтинаючи хвилі», — джерелом натхнення має дитячу
казку «Золоте серце» про добру дівчинку- мандрівницю, яка, сама вмираючи
від голоду, ділилася з усіма зустрічними останніми крихтами хліба. Так
це чи ні, перевірити неможливо, та й не в тому суть. Усі три останні фільми
Трієра, кажучи просто, про жіночу долю. Про силу любові, яка в жіночому,
справді, золотому серці, безмежна. Про такий же величезний талант самопожертви.
І про те, що світ несправедливий, а праведні в ньому лише небагато хто
— на перший погляд звичайні, а насправді дивні, самовіддані дівчата, вельми
схожі на ідеальних героїнь російських романів та п’єс. «Танцiвниця у темряві»
у цьому сенсі — межа, гранична концентрація. Якщо картиною «Розтинаючи
хвилі» Трієр хотів примусити жінок плакати, то нинішнім своїм опусом він,
схоже, прагнув занурити в ридання весь зал. Із певного моменту ситуації
і дії героїв фільму стають настільки навмисними, неадекватними, що мимоволі
починаєш відчувати сюжет як могутній сльозовитискаючий прес. Аби беззахисній
Сельмі було вже зовсім безутішно, Трієр не щадить власну драматургію, жертвуючи
навіть достовірністю ситуацій. Ну не здатний поліцейський навіть у стані
значного афекту обікрасти свою немічну сусідку, мати-одиначку, а потім
іще й загрожувати їй зброєю. Абсолютно нереальна сцена вбивства (майже
сліпа жінка довго і криваво вбиває здорового дорослого чоловіка), скоріше,
могла б відбутися в частині фантазмів Сельми. Подальша історія із судом
та вироком, із невдалою апеляцією та перетвореною на шоу стратою виглядає
вже просто вимученою. Велика і могутня східнослов’янська література час
від часу спадає на думку. Згадуються хрестоматійні безприданниці, прості
сільські (робочі) дівчата, занапащені черствими багатіями чи бездушним
суспільством. Трієр завжди вмів бути не просто модним, але й грати на випередження.
У нинішні часи «нової щирості», коли фільми з Ірану та Китаю нагороджують
уже тільки за те, що вони розповідають про проблеми, про які Європа вже
давно забула, нервовий пафос «Танцiвницi у темряві», дійсно, загрожує обернутися
завтрашньою пошестю — на кшталт «Інтернаціоналу», який виконує Трієрів
мобільний телефон. Бьорк-Сельма співає навіть у зашморгу, а потім її, повішену,
покриває посмертний титр, де йдеться про «Останню пісню». Трагедія торжествує
над кінематографічними еківоками, багатоголосся знедолених — над соло маргінала.
Однак «Танцiвницю у темряві» важко назвати цілком невдалим фільмом.
Безсумнівно, у всьому, що відбувається всередині і довкола
цієї картини, головна дійова особа — Бьорк. Звичайно, лінія «золотого серця»
дала Трієру можливість відкрити для кіно нових зірок, — так прославилася
Емілія Вотсон після «Розтинаючи хвилі»; також і Бьорк, дебютувавши в кіно,
відразу опинилася на найвищому рівні визнання із «Золотою пальмовою гілкою»
в руках. Однак Трієр грав лише одну роль — непередбачуваного режисера Трієра,
пестуна фортуни. У Бьорк же в цьому фільмі не одна доля. Музичні епізоди
з її участю мають ту силу реальності, яка притаманна лише найбільшому маренню,
— навіть не так, ці мрії реальніші за саму реальність, живіші за саме життя.
Чарівне, звучне повітря цих сновидінь перевтілює поїзд, котрий стукотить
по рейках, або фабричний цех, або в’язницю на кін справжнього мистецтва.
Сельма, дійсно, танцює серед пітьми — це сутінки скорботи, чорнота людського
нещастя, що оточує перетворений її маренням простір. Останнім острівцем
такого світла — і одночасно сценою — стає ешафот. Падіння з нього в зашморг
— провал у мовчання, де вже ні музики, ні слів. Утім, мовчання залишається
глядачам. Дивна подвійність фільму якоюсь мірою спокутує це мовчання. Жорстока
(насамперед стосовно аудиторії та критиків) мелодрама містить у собі, як
обіцянку, прекрасний привид музики. Фільм не хочеться дивитися вдруге,
але є прагнення знову почути (побачити) музику, що відмовляється від фільму.
Музику, доступну і сліпим.
