Якщо Леонід Кучма все-таки виконає свою обіцянку, то весь бюджетний процес може перетворитися на марну працю. Улітку цього року уряд подав до парламенту досить великообсяговий документ, що містив проект нового Податкового кодексу, який народні депутати, перебуваючи в умовах цейтноту, все ж таки встигли прийняти у першому читанні ще до літніх канікул. Навіщо потрібен був такий поспіх, незрозуміло. Адже із самого початку було зрозуміло, що за термінами надати уряду остаточно прийнятий Податковий кодекс для його використання під час розробки проекту бюджету на 2001 рік, який мав бути поданий до ВР не пізніше за 15 вересня, парламентарії не встигнуть.
Головною метою нового кодексу називають зменшення податкового тягаря з одночасним розширенням бази оподаткування. Великі надії на нього покладали вітчизняні виробники, від яких останнім часом доводилось часто чути скарги на значну кількість різних видів податків та на великі податкові ставки. Наскільки ці скарги були виправдані, враховуючи, що через зведений бюджет останніми роками розподілялось не більше як 25—28% ВВП? У розвинених країнах цей показник становить 30—35%, і законодавча база, що існує в Україні, дозволяє збирати не менше у вигляді податків. Однак справа не в цьому, а в тому, що зібрати навіть таку кількість податків (за 2001 рік заплановано 28,2% ВВП) «живими» грошима нашим податківцям не до снаги. Через те з року в рік маємо недовиконання дохідної і, як наслідок, видаткової частини держбюджету. Принагідно зауважимо, що місцеві бюджети останні два роки в цілому виконуються. І головна причина, на мій погляд, полягає не в тому, що суб’єкти підприємницької діяльності не хочуть платити, а регіони не поспішають перераховувати гроші нагору. Хоча ці проблеми також існують, але вони не головні. Зрештою, і податківці працюють, і центр змінив порядок перерахування та розподілу доходів. І справа навіть не у великих ставках податків, як стверджує разом із підприємцями дехто з економістів. Якщо розібратися, то значну частину податкових надходжень мають забезпечувати наші громадяни: як у вигляді прямих платежів (податки на доходи та збори з фізичних осіб), так і опосередковано, фактично сплачуючи податки, закладені в ціну товару (ПДВ, акцизи, мито на імпорт тощо). Як бачимо, податковий тягар лягає на пересічного громадянина не меншою мірою, ніж на виробника. Оскільки ці платежі напряму залежать від доходів, які одержують громадяни і які й досі штучно обмежуються урядом, зокрема, і політикою у сфері оплати праці, то платоспроможність населення залишається вкрай низькою. Тим часом обсяг надходжень до бюджету напряму залежить від обсягів товарно-грошового обігу, а згортання товарно-грошових відносин, криза неплатежів, зростання питомої ваги бартерних операцій аж ніяк не сприяють його розширенню. Тому значна частина недоотриманих бюджетом доходів осідає в нереалізованій продукції або переходить у бюджетну недоїмку внаслідок бартеру і несплати за спожиту продукцію та послуги.
Без вирішення цих проблем виконання плану надходжень до бюджету залишатиметься проблематичним. У той же час, за існуючими оцінками, лише нормалізація товарно-грошового обігу дасть змогу залучити до бюджету до 20—25% додаткових грошових коштів.
Викликає сумнів і запланована у проекті сума в 9 млрд. гривень як надходження до бюджету від приватизації державного майна. Такої кількості вільних грошей усередині країни просто немає, оскільки вона співвідносна з наявною грошовою базою. Отже, залишається сподіватися на зовнішнього інвестора. Але чи піде він на вкладення власних капіталів в українську економіку за наявності великої кількості стримуючих чинників ризику, зумовлених не тільки недосконалістю та нестабільністю нашого законодавства, але й проблемами зі збутом виробленої продукції? Постачати її на світовий ринок, де всі ніші практично вже зайняті, означає для іноземного інвестора конкурувати із самим собою. А наш внутрішній ринок, хоч і достатньо ємний за попитом, але цей попит неплатоспроможний. Та й іноземних товарів на нашому ринку більш ніж досить. Перспектива ж працювати «на склад» навряд чи привабить когось із іноземців. Особливо враховуючи, що найбільш привабливі з погляду гарантованої реалізації товарів і послуг галузі вже освоєні спільними підприємствами за участю іноземного капіталу. Навіть такий чинник, як дешева робоча сила порівняно із зазначеними чинниками втрачає свою привабливість.
У нас люблять посилатися на приклад Польщі, обсяг іноземних інвестицій в економіку якої чи не на порядок перевищує інвестиції в Україні. Однак при цьому забувають, що на схід від Польщі тоді був фактично порожній український ринок, на який просувалися і який тепер заполонили товари польського виробництва. Україна таких умов не має: із Заходом ми можемо конкурувати лише в окремих видах товарів, до того ж тих, що постачаються переважно за демпінговими цінами, а російський ринок, урахувавши уроки фінансової кризи, поступово насичується товарами власного виробництва. Тому обсяги українського експорту до Росії продовжують скорочуватися.
Цікавим і таким, що викликає найбільше запитання, є ще один макроекономічний показник, закладений у проекті бюджету-2001. Мова йде про прогнозований рівень інфляції. Насамперед тому, що монетаристська економічна теорія найголовнішим чинником інфляції вважає дефіцит державного бюджету. І саме це твердження останніми роками полюбляли повторювати урядові та парламентські економісти. 2001 року, як, власне, і цього, бюджет планується бездефіцитним. І одночасно на наступний рік середньорічний показник рівня інфляції заплановано на рівні 19 відсотків (цього року, за прогнозом Мінекономіки, він становитиме 28%). Тож у чому ж справа, чому бездефіцитний бюджет породжує таку чималу інфляцію? Приміром, 1997 року за наявності бюджетного дефіциту інфляція становила 10,8%. Чи то монетаристська теорія в цьому питанні є хибною, чи то вона не спрацьовує в наших економічних умовах, чи просто маємо практику порушення чистоти «економічної ідеології» з боку доморощених монетаристів? Найвірогіднішим здається те, що, по- перше, бездефіцитним бюджет буде лише на папері, а насправді всі розуміють наявність у ньому прихованого дефіциту. А, по-друге, декому, мабуть, хочеться продовжити практику штучного розкручування інфляції до запланованого показника, маючи на меті досягнення власних інтересів, насамперед перерозподілу ВВП. Тим більше, що методів і умов для цього в нас, на жаль, існує достатньо: адміністративне підняття цін і тарифів, високий ступінь монополізації в окремих галузях економіки та відсутність ринкового конкурентного середовища.
Усе зазначене вище дозволяє констатувати, що і бюджетові-2001 властиві ті ж самі проблеми, які були у всіх його попередників. Парламент може, звичайно, прийняти і такий бюджет, трохи «повоювавши» з урядом на предмет перерозподілу видатків між тими чи іншими статтями і лобіюючи при цьому власні інтереси окремих депутатів або фінансово- економічних груп, які вони представляють. Однак зрозуміле одне: без кардинального вирішення всього комплексу існуючих бюджетних проблем будь-які «справні цифри» так і залишаться на папері, сам бюджет аж ніяк не буде бюджетом економічного зростання, а його виконання залишатиметься під великим знаком запитання.
КОМЕНТАР
Володимир СЕМИНОЖЕНКО, депутатська група «Солідарність»:
Сьогодні Україні потрібне абсолютно чітке уявлення про те, що ми хочемо побачити у майбутньому. Потрібна чітка модель розвитку, яка могла б бути побудована на тому, щоб спрацювати, як вдало зазначив Євген Марчук, «на випередження», оскільки ми ніколи не доженемо тих, хто стартував раніше. Все ж, що робиться зараз, цьому протирічить. Нічого для цього не зроблено і в основному економічному документі держави — бюджеті. Наприклад, Міністерство освіти та науки пропонує закласти у витрати на інформаційні технології 700 млн. гривень, це менше за 0,33% ВВП, чого я не можу зрозуміти. Охорона здоров’я — тут ми знову виходимо із старої соціалістичної категорії, що це не інвестиції в людину, а просто витратна стаття. Теж саме стосується й освіти.
Ніхто не вірить, навіть Фонд держмайна, що в наступному році ми отримаємо обіцяних 9 млрд. гривень надходжень від приватизації, а чверть від цієї суми має бути спрямована на пріоритетне фінансування капіталовкладень. Адже цього року було закумульовано певні кошти на капіталовкладення у найперспективніші галузі економіки, але це ще й досі юридично не розподілено. Тому немає надії, що й наступного року це буде зроблено. Уряд, очевидно, хоче красиво виглядати за рахунок соціальних виплат — але це було зроблено за рахунок інноваційного фонду, і в цьому заслуга не уряду, а Верховної Ради, яка погодилася спрямувати на ці виплати всі акумуляції за перші 9 місяців. А на початок наступного року передбачається той же алгоритм дій, що й зараз.
Досі жоден уряд не міг закласти в бюджет фінансування науки менше, як у 0,37% від ВВП, і нічого не робити для стимулювання праці вчителя. Адже передбачене підвищення зарплатні вчителя на 25 відсотків означатиме, що реально вона зросте на 10—15 відсотків, що з’їсть інфляція.
Нічого не передбачається робити для якісного кредитування студентів, і ця ідея опинилися під загрозою. У всьому видно, що проводиться політика «тут і зараз», планування «від досягнутого». Якщо до цього проекту бюджету не буде внесено змін, які б виходили з стратегії розвитку держави, я, принаймні, утримаюся від голосування. Досить уже компромісів, їх було зроблено вже дуже багато. Взагалі, цієї осені в Україні може скластися дуже багато «цікавих ситуацій». І неприйняття бюджету — навіть не перша з них. Але цілком реальна.
