26 вересня
Година була вже пізня, і навіть зустріч з однокласниками, яких не зустрічав декілька років, не була достатньою підставою для подальшої затримки — тим більше, що їхати ще через півміста. На останній пляшці пива мимо пройшли, як модно висловлюватися останні років із п’ятнадцять, двоє «осіб кавказької національності». Пройшли і сіли на бордюр за два метри від нас.
Чи то за професійною звичкою, чи то (скоріше) через загальну капосність характеру, я прислухався до їхньої розмови. Один із тих, що сиділи на бордюрі, переводив погляд із ларка на ларьок, яких десятка з півтора стояло вздовж алейки, і тихо повідомляв другому:
— Двести... сто патдесат... триста...
Другий старанно робив якісь позначки в розгорнутому на коліні блокноті. За цей час мимо тричі пройшов міліцейський наряд, старанно зганяючи з дороги тих, що п’ють пиво. Нікого не «забрали».
