Багато хто каже, що суспільство зараз перебуває в стані депресії. Як по-вашому, так це чи ні? І чому? Ваші рецепти подолання цього стану?
Володимир ПОЛОХАЛО, шеф-редактор журналу «Політична думка»:
— В українському суспільстві, без сумніву, існує жорстока депресія. Хоч це — не зовсім точний вираз. Варто говорити про загальну дезорганізацію суспільства, що проявляється у зростанні ентропії, визначеному хаосі, втраті і деградації яких-небудь моральних цінностей, у загальній атмосфері, що не сприяє створенню умов для довір’я людей до влади. Власне, коли ми говоримо про розвиток, про рух, то ці поняття фактично не існують в реальному житті. Ідея розвитку не оволоділа масовою свідомістю. Сьогодні такий стан системної деградації, передусім, деградації політичної, характеризує риси політичної культури, що вже устоялися — як еліт, так і громадян. Мова йде про відсутність діалогу між владою і суспільством, про нецивілізовані, недемократичні відносини між ними, про надзвичайно високу міру автономії і самодостатності влади.
В українському випадку це має гіпертрофований характер у порівнянні з іншими постсоціалістичними країнами, наприклад з Польщею або Чехією. Такі поняття, як верховенство права і демократичні норми сприймаються, як чужі і загадкові. Європейські цінності не прижилися в Україні. І чим далі, тим це стає більш очевидним. Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, лише 15% населення України електорального віку ідентифікує себе як «громадяни». Інші вважають за краще іменувати себе «батьками», «матерями», «дітьми», тобто ідентифікують себе з іншими поняттями. Отже, українська депресія — це депресія в нецивільному суспільстві. І цим вона відрізняється від депресії в інших країнах, зокрема, від Великої Депресії в США, яка проходила в суспільстві цивільному. Тому і вихід з неї був можливий не завдяки президенту або політичним елітам США, а завдяки тому, що там існувала критична маса цивільного суспільства — та сама маса, якої зараз не існує в суспільстві українському.
Україна сьогодні стає країною біженців. За офіційною статистикою, сьогодні темпи еміграції з України вище, ніж у найкритичніші періоди її політичної історії.
Відомо, що на Україні є достатня кількість молодих, енергійних її громадян, але більшість з них не зв’язують своє майбутнє з Україною. Тому дивує сліпа віра у виняткові риси керівників «уряду реформаторів», завдяки яким Україна може вийти з цього глухого кута. Коли кажуть, що Історія рано чи пізно візьме своє, то в цьому бачиться сліпа віра в «об’єктивний» історичний процес.
Борис САВЧЕНКО, кінорежисер:
— Є дві категорії людей. Є люди, які тільки чогось чекають, тоді у них настає пряма депресія. А є люди, які намагаються щось зробити, викарабкуватися. Вони, незважаючи ні на що, роблять якісь рухи тілом. У них безнадії нема. Тобто нема і однозначної відповіді на ваше запитання.
Тетяна ЦИМБАЛ, телеведуча (Новий канал):
— Думаю, що одна частина суспільства, дійсно, перебуває в глибокій депресії, а інша — в неймовірнiй ейфорії. Тому однозначно і не скажеш. А загалом, особливо радіти нема чому. Хоч я не належу до жодного з цих полюсів, я тяжію до середини, але особливих причин для радості не бачу. Заратустра говорив: обробляй свій сад. Думаю, що зараз не треба дозволяти собі розчинятися в горі, проклинати все: і минуле, і сьогодення, і майбутнє. З іншого боку, не треба обманювати себе щодо нашого способу життя. Треба просто робити свою справу: що я можу зробити для себе, для своїх рідних, для сім’ї? Щоб не було погано тим, хто мешкає поруч з тобою, близькій людині. Ось це — головне! А що таке Україна? Це її конкретні мешканці, а не країна взагалі.
Нема сенсу обговорювати те, чого ми не можемо змінити. Є закономірний хід речей. Треба весь час шукати своє місце, знаходити свою нішу. Тоді на душі стає спокійно, і не важливо, яка надворі погода, і кого показують по телевізору.
Микола ТОМЕНКО, директор Інституту політики:
— Я думаю, що можна говорити про загальну суспільну депресію. Але її природа є вельми цікавою, оскільки тривале перебування всього українського суспільства у стані депресії фактично призвело до того, що присутнє системне зрощення суспільства з таким станом речей, і на цей час це вже не аномалія, а якби нормальна ситуація. До депресії звикли, і в суспільстві виникають такі метаморфози суспільного самопочуття, які при нормальному, недепресивному суспільстві сприймалися б парадоксом. Коли людина три-чотири місяці не отримує зарплату або пенсію, вона на це вже цілком спокійно реагує, і тільки зрідка про це згадує. Вона шукає інший варіант виживання, в тому числі тіньовий або навіть кримінальний. Для нормальної країни це — абсурд.
Або, скажiмо, люди звикли, що по всіх каналах телебачення суцільно бойовики, еротика. Вони вже не сприймають це як ненормальну ситуацію, хоч в інших суспiльствах це викликало б протест. У кожній ситуації ненормальності люди вже знайшли для себе вихід, і парадокс полягає в тому, що перехід з ненормального суспільства до нормального також сприймається як свого роду депресія. Ніна ІЛЬЇНА, президент гільдії кіноакторів України: — Якби ви спитали мене днiв два тому, я б вам так багато могла розказати про депресію! Тоді здавалося: всі мої проекти рухнули, нічого не залишилося. Але пройшов час, щось почало повертатися до кращого. Так і з усім суспільством: не можна піддаватися ніякій депресії, треба борсатися, як та жаба в глечику з молоком, яка зрештою збила масло і вибралася з пастки. Іноді здається, що ти зі своїми проблемами один в цілому світі, ти тонеш у них, а потім раптом дізнаєшся, що хтось поруч з тобою йде таким же шляхом, і у нього поступово починає щось виходити. Це додає сили.
Мені все-таки здається, що нижню точку депресії суспільства ми вже пройшли, що попереду — шлях вгору.
