У сьогоднішній дискусії «Дня» ми вирішили поговорити про, на перший погляд, внутрішньоцехову проблему журналістів: про професійну майстерність. Нам здається, що насправді вона вже стала проблемою суспільства. І не лише тому, що невисокий рівень вітчизняної журналістики став уже ніби то загальновизнаним фактом. Але передусім тому, що непрофесіоналізм, помножений на непомірні амбіції і неадекватну самооцінку є небезпечним скрізь, але втричі небезпечніший у журналістиці. Адже журналістика має справу з конкретними людськими долями та громадською думкою, на якій і за допомогою якої владні інституції будують як свої реальні досягнення, так і «замки на піску», що впливають на життя цілих поколінь. Саме в журналістиці, як це можливо, мабуть, ще лише в професіях лікаря і педагога — етичні якості особистості є не доповненням до професіоналізму, а його найважливішою складовою. Занадто велика відповідальність — і, розуміючи це, ми і власний досвід, 4-літній досвід «Дня», міряємо цією відповідальністю, усвідомлюючи і наші успіхи, і наші помилки. Одночасно кожен із нас, звичайно ж, пам’ятає і вікове «дорогу подужає той, хто йде», тому, як нам здається, відкрите, самокритичне обговорення проблеми професіоналізму українських ЗМІ — це єдино можливий шлях до самооздоровлення і журналістики, і суспільства вцілому. Отже, питання «Дня»: Як Ви вважаєте, наскільки є серйозною для нашої журналістики проблема неадекватності рівня професіоналізму і самооцінки журналістів? Чи траплялося Вам особисто стикатися з цією проблемою? Як часто? Якщо можливо — наведіть конкретні приклади. У чому передусім, на Вашу думку, виявляється непрофесіоналізм у журналістиці? У відсутності яких знань, навичок, творчих і моральних принципів?
Юрій МАКАРОВ, тележурналіст, «1+1»:
Думаю, саме для нашої нинішньої журналістики ця проблема першочергова. Не питання вміння або невміння писати, що також важливо. Російська — передусім, московська — преса нам, звичайно, не зразок, бо там вже досягнута відома висока міра розбещеності і одночасно сервільності (помітьте, одночасно!). Але одне правда: їх матеріали написані так, що їх читати цікаво від початку до кінця. Про таку високу загальнообов’язкову планку ремесла нам залишається тільки мріяти. На їх ринку наші, так звані, «жовті» видання, що спеціалізуються на тематиці «хто- кого-як-в якій позі», не мали б ні найменших шансів. Скучно, провінційно, без фантазії, звідси і претензії на екстремальність. І все-таки, повторюю, не в цьому суть.
Ще я не хотів би розповсюджуватися з приводу моральних принципів, тому що людина, що міркує на цю тему, ризикує виглядати двозначно. По-перше, автоматично передбачається, що він — носій цих самих принципів, по-друге, будь-який молодий журналіст має право спитати свого старшого колегу: а коли ти просував у життя рішення XXVII з’їзду КПРС, то як, принципи не жали?
Гірше те, що юні колеги по перевазі не відчувають потреби мати деякий світогляд, я вже не говорю про культуру. Вони щонайбільше засвоїли декілька дуже простих прийомів: дати висловитися обом опонентам, не прийняти нічий бік і самому брикнути обох. Вважається, що це і є вияв власної позиції. Найкраще вони себе відчувають в політичних, «напівпаркетних» новинах, де треба вивчити півсотні персоналій і можна запевнити себе, що знаходися в центрі світових подій.
Скрізь, де маєш справу із змістовним боком життя — не важливо: макроекономіка, бізнес, технології, культура, — тобто скрізь, де картина повинна бути об’ємною, вони демонструють разючу непоінформованість і безпорадність. І зовсім цього не соромляться, бо перебувають в щирому невіданні, що можна інакше. Необхідність відображати світ їх не обтяжує. Можна писати про монетаризм і не знати, що був такий Кейнс, можна писати про безпритульних і не знати, що був такий Макаренко, можна писати про кіно і плутати Роже Вадима з Режісом Варнье, а Мішель Мерсье з Софі Марсо — я не перебільшую, всі приклади з життя, тобто з преси. Історія світобудови починається для них з сьогоднішнього числа. Я все-таки вважаю, що треба знати, чого ти не знаєш. І розвиватися не від матеріалу до матеріалу, а від дня до дня. Проте, це не залежить від віку.
Володимир ГЛИГАЧ, двічі лауреат Премії СЖ України «Золоте перо», Херсон:
— Гласність породила бурхливий потік інформації без дамб. Дожили — над нами не тяжіє цензор і суворий завпроп із вказівним перстом. Пиши про що хочеш, називаючи речі своїми іменами. Адже зовсім нещодавно, здається, було інакше. Я, наприклад, свого часу не міг відкритим текстом написати, що наш Херсонський нафтопереробний завод труїть навколишнє середовище шкідливими покидьками, а повинен був висловлюватися таким макаром: «Керівники ХНПЗ погано дбають про чистоту атмосферного середовища». Смішно? Вони — що, небожителі? Але в ті часи не можна було інакше...
Та справжній професіонал розуміє, що гласність — це не вседозволеність. Беручись за перо, він завжди думає про наслідки майбутньої публікації, кому вона адресована і з якою метою. На жаль, у бурхливому потоці — інформаційний — не виняток — виникає піна. Ось тоді-то й підміняється гласність «галасливістю» та пустослів’ям. І грішать цим здебільшого юнаки й дівчата, що досить жваво володіють пером і вважають себе людьми «без комплексів». Під «комплексами» маються на увазі всі вікові вимоги до працівників пера, серед яких не в останню чергу передбачається така «дрібничка», як відповідальне ставлення до фактів, їх викладу.
Нехай пробачать мої колеги це порівняння, але робота журналіста подібна до «ткацтва» шовковичного шовкопряда: щоб видати кокон із шовковою ниткою, той має переробити силу-силенну листя шовковиці. Та хіба часто такі «кокони» з’являються на сторінках різних видань? Натомість — виглодане «листя», не «переварене» ні розумом, ні серцем. Проте — з претензією на сенсацію.
Газетний бум породив величезний попит на творчі «мізки». Чи адекватна пропозиція? Радує, що наші ряди поповнюються за рахунок талановитих «самоучок», тобто людей без журналістських дипломів, які закінчили технічні або інші вузи. Вони привнесли свіжий струмінь у вітчизняну публіцистику, професіонально розкриваючи теми, знайомі ним не з чуток. І глибоко «копають», просто позаздриш. На відміну від деяких «профі» — випускників факультетів журналістики. Низький рівень професійної підготовки, поверхневе знання матеріалу в поєднанні з дипломом і «легкістю думок незвичайною» іноді просто вражає. Особливо, коли такі «профі» беруться висвітлювати питання політики, економіки тощо.
Я не кажу вже про проблеми права — теми, найбільш мені близької. Перегортаючи газети, наштовхуєшся на такі «перли», що тільки диву даєшся. Наприклад, «прокуратура розглядає карну справу» (це справа суду, як відомо), «прокурор скасував вирок» (напевно, опротестував?), «міліція затримала злочинця» (до вироку вже й злочинець?!). Уявна легкість тематики манить до себе новобранців нашого цеху: їм здається, що саме в цій сфері можна швидко зробити собі ім’я. Та не кожному це по плечу. Кримінальний жанр в їхньому виконанні, хоч як це сумно, лише сприяє процвітанню правового нігілізму, а часом — криміналізації читаючої публіки. Навіть хоча б з точки зору лексикону. «Пахани», «авторитети», «стрілки», «розбирання» та інша блатна термінологія все міцніше входить у побут з подачі таких авторів. Вони ніби змагаються один з одним «в натурі» — хто більше «проллє крові» на газетній площі, смакують деталі кривавих злочинів, розкриваючи в подробицях їх «технологію».
Думати треба, колеги. Над кожним словом. При будь- якому поспіху. І як тут не згадати про випадок з моєї читацької практики. Взяв у руки столичну газету — багатьма шановану і вельми популярну. Солідна за обсягом стаття про насильну смерть вченого чоловіка одного з київських вузів, з якої випливає, що покійний був гомосексуалістом. Гаразд, «полуничка». Прикро інше. Смакуючи подробиці життя цього громадянина, журналіст з надзвичайною скрупульозністю повідомляє читачеві подробиці, без яких можна було обійтися. Не стільки з міркувань етичних, скільки... політичних. Ну кому треба знати, що «голубі» знайомляться на одній з площ столиці, назва якої така дорога кожному українцеві?
Це не буркотіння колишнього «підручного партії». Вічний не тільки розшук, як свого часу казав відомий кіноперсонаж. Журналістика — також. Її канони, що беруть початок із глибини історії, її моральні устої.
Ось уже дев’ять років, як усі ми перестали бути «підручними» тієї єдиної партії. Та чи стали майстрами чи хоча б підмайстрами?
Євген ЯКУНОВ, 1-й заступник головного редактора газети «Киевские Ведомости»:
1. Я думаю, що це дуже складна проблема, оскільки молодь зараз, скажемо так, «просувається» швидше, ніж набирається досвіду. І багато, які люди приходять в журналістику, практично не отримавши певних знань, уявлень про юридичні та етичні аспекти нашої професії. Молодому журналісту здається, що він все знає і може дати правильну оцінку — в цьому є певна безкомпромісність і максималізм. Часто ці оцінки, що стають відомі всій країні, ніякого відношення не мають до реального стану речей. Швидше усього, молодим журналістам просто треба вчитися якимсь етичним моментам: як подати матеріал не з однієї точки зору, а взявши, як мінімум, дві точки зору, а те і 3-4 точки зору, і потім вже робити якісь висновки, робити аналіз на основі цього. Часто молодий журналіст попадає на сенсаційну інформацію і не намагається її перевірити, думаючи про те, чи встигне він випередити інших, а насправді ця інформація виявляється недостовірною або просто вправно підкиненим заказаним матеріалом, комусь дуже вигідним і потрібним. Прикладів тому досить багато.
3. Непрофесіоналізм — це, по-перше, спроба робити висновки, не вивчивши ситуацію всебічно, тобто маючи іноді лише один-два факти, які часто бувають підкинені якимись зацікавленими особами. І журналіст попадається (адже до нього звертаються з таким виглядом, що він, мовляв, єдиний рятівник у всьому світі), не намагаючись дізнатися думку іншої сторони, іноді підозрюючи, що думка іншої сторони може бути не зовсім такою, як він чекає, але у нього вже дозріває певна ідея — так гостро написати, голосно сказати... Це найчастіший вияв непрофесіоналізму. Друге — це дилетантство, дуже низький рівень ерудиції, низький рівень знань. Третій момент — коли намагаються зробити якийсь гучний, резонансний матеріал, не вивчивши детально ситуацію, не вміючи зібрати факти, але намагаючись затаврувати когось гучною фразою, навісити ярлик, назвати ворогом народу, нації, звинуватити в антидержавній діяльності, чи мало що... І це трапляється не тільки в середовищі молодих журналістів. Це — елементарна ознака непрофесіоналізму. Професійний журналіст завжди говорить спокійно, у нього є аргументи, у нього є достатня база даних, він спокійно видасть інформацію, фактично розмазавши свого героя по стінці, якщо він заслужив цього, якщо він — злочинець або, скажімо, поганий політик. Все це він робить спокійним голосом, причому вже відвідавши того ж свого героя і зажадавши у нього пояснень з приводу всіх цих обвинувачень в його адресу. Це елементарні вимоги західної журналістики — т.з. «останнє інтерв’ю», коли, готуючи будь- який матеріал проти когось, ти надаєш можливість цій людині виправдатися. А у нас цього суцільно і поряд не робиться. Молоді здається, що їй все ясно.
Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Спілки журналістів України:
1. Дуже серйозна. На жаль, на це страждають не тільки молоді: можна зрозуміти їхній романтизм і невміння критично поставитися до власної творчості — зрештою, самооцінки посилюються з віком і досвідом.
Біда в тому, що колеги зі стажем теж не завжди чесні перед собою. Звідси — дві, щонайменше, біди. Одна — для суспільства: читач (глядач, слухач) змушений отримувати не інформацію про ту чи іншу подію, а журналістські роздуми щодо цієї події. Роздуми, нерідко вибудовані за принципом: є дві оцінки — моя і неправильна. Друга — для молодої журналістської порослі, яка отримує урок амбіційності натомість уроку професіоналізму, такту, вміння вислухати і проаналізувати, узагальнити різні точки зору.
3. Дивує й обурює зверхнє ставлення до фактів, прагнення підігнати їх до своєї концепції. Зустрічаю якось колегу. Кажу: «Як же ти пишеш, що Фідель Кастро у студентські роки пропивав у шинках гроші Компартії? Якщо й пропивав, то тільки батьківські — до компартії він вступив лише років через два після перемоги революції». А він мені відповідає: «А, Кастро погана людина, про нього все можна писати».
Ось такий підхід...
Вже не кажу про те, що відсутня культура роботи над матеріалом, скрупульозність в уточненні цифр, імен, назв. Набридло зустрічати такі перли, як «Ужгородська область», «Луцька область». У «Молоді України» працює вже багато десятиріч літредактор Ольга Федорівна Ярошенко. Вона не втомлюється вчити точності молодих (та й немолодих) журналістів. Однак чи в багатьох редакціях є зараз взагалі літредактори?
Звісно, кожному журналісту літредактора не виділиш. Потрібно самому відчувати відповідальність за точність написаного і сказаного. Цього потрібно більше вчити у вузі, та все-таки справа у самому журналісті.
Володимир КУЗЕНКО, головний редактор запорізької народної газети «Верже»:
1. Проблема неадекватності рівня журналістики і самооцінки журналістів сьогодні для української журналістики серйозна як ніколи. Одна з найважливіших причин цього — невідповідність кількості професійних журналістів за освітою і за складом душі з кількістю неосвічених журналістів, ремісників, що з’явилися в останні 5-7 років.
2. Доводилося і досить часто. Передусім, це торкається роботи журналістів прес- служб облдержадміністрації, СБУ, УВС. Досить часто цим грішать журналісти ТРК «Алекс», газет «МИГ», «Мрія», «Досьє».
3. Виявляється це передусім у відсутності творчих і моральних принципів, в поверхні матеріалу, що подається, а часто і просто в необ’єктивності, що пояснюється заказаним характером матеріалів, що випускаються.
Василь ПІДДУБНЯК, власкор газети «Сільські вісті» в Херсонській області, член Асоціації українських письменників:
1. Самовпевненість, породжена «неадекватністю», на регіональному рівні призвела до того, що в публікаціях преси, в теле- і радіопередачах з’явилося більше полови, аніж зерен. «Молоді та ранні», котрі часто не знають не те що предмета висвітлення, але й жанрів публіцистики, впадають у дві крайності — безоглядного догідництва або ж необгрунтованості критиканства. І те, і друге шкодить журналістиці як професії.
2. Досить послухати хоча б один з інформаційних випусків обласного державного радіо, щоб пересвідчитися в сказаному. Суцільне пихате «побутописання», позбавлене навіть натяку на заглиблення у факт, подію, тему!
3. Саме те, що немає прагнення оволодіти азами журналістської майстерності, плюс те, що немає власної позиції, призводить до моральної деградації журналіста. Свідчення того — два десятки молодих «лицарів пера», які не минають, як правило, прес-конференцій та презентацій, лише б «засвітитися» на екранах місцевого телебачення.
Володимир ДАНИЛЮК, заслужений журналіст України, секретар облорганізації Національної спілки журналістів України, заступник головного редактора волинської обласної газети «Віче»:
1. Проблема надто серйозна, але найбільш гостро вона проявляється нині. На жаль, дуже мало навіть досвідчених колег реально працюють над підвищенням свого професійного рівня, вважаючи, що минулі здобутки є авансом нових успіхів. Катастрофічною ситуація стає у передвиборний період, коли під тиском грошових потоків з центру спостерігається повна профанація основних морально-етичних постулатів... Щодо журналістської молоді, то на Волині, нехай не ображаються колеги, можна на пальцях однієї руки перерахувати вартий на увагу цвіт, що колись має шанс плодоносити.
2. Перефразовуючи фразу відомого футбольного фахівця, професіоналізм журналіста у гастрономі не купиш! Як на мене, досягнення професіоналізму можливе після виконання двох обов’язкових умов: базової журналістської освіти в держуніверситетах Києва або Львова та тривалого вишколу в творчих колективах з добрими традиціями та фаховими кадрами. Не перестаю дивуватися, якими дружними лавами в когорту працівників газет, радіо та телебачення крокують зовсім випадкові люди. Найдивніше не те, що вони стукають, а що перед ними відкривають двері!
Наприклад, зовсім недавно в одну з обласних газет прийшов працювати молодий співробітник, який не мав диплома про здобуття журналістської освіти. Пізнавши перші ази нової для себе професії, він, однак, за короткий проміжок часу почав вважати себе ледь не стовпом волинської журналістики. Цікаво, що його ентузіазм було помічено навіть в коридорах обласної влади, і з посади завідуючого відділом (працював на півставки) цю людину призначили... головним редактором нової газети з державною участю! Зрозуміло, що дива не сталося: зараз це видання, де у штаті так і не виявилося жодного працівника з дипломом журналіста, припинило своє існування. Але чи стане цей гіркий досвід наукою для інших?..
3. Хто сказав, що у талановитих батьків, які не один рік плідно працюють на журналістській ниві, дитина буде обов’язково здібною саме для цього фаху? Сміх і гріх: журналістські «сім’ї» уже переростають у цілі родини, які часом нагадують клани! Що не кажи, але той, хто торував собі дорогу в журналістику самостійно, уже досяг результатів реально. Не буду далеко ходити за прикладами, а назву лишень кількох своїх однокурсників з Київського держуніверситету: Ігор Слісаренко, Олександр Ткаченко, Наталія Кондратюк (Малахова), Леонід Самсоненко, Олександр Бітнер...
Та найбільшою бідою вітчизняної журналістики є бідність творчих колективів. «Надійні помічники партії», якими виховувала нас система у минулому, зараз, здебільшого, справді дуже бідні у матеріальному плані люди. І коли вам платять, як у більшості районних газет, по 120 грн. на місяць, то про яку творчість, принциповість чи незалежність можна говорити? А про який рівень журналістики варто навіть згадувати, якщо олігархи буквально диктують безпринципним писакам, що, як, коли і про кого треба написати?! Власне, свобода та незаангажованість преси продовжують залишатися Фата морганою ще й тому, що будь-хто за допомогою суду зараз може раз і назавжди закрити рота журналістам і виданням, у яких вони нині працюють.
Олександр ІЛЬЧЕНКО, оглядач тижневика «2000»:
1. Журналістська самооцінка може бути хоч якою бажано високою і навіть набагато завищеною — за будь- яких обставин вона не в змозі приховати непрофесіоналізм. Це та ж вдяганка, по якій зустрічають... Здається, ну всім колега хороший, часом навіть білою заздрістю позаздриш: дотепний, Сократа цитує, галантний, а читаєш його статтю і дивуєшся, до чого ж примітивно мислить... Неадекватність рівней професіоналізму і самооцінки — не сьогоднішня проблема. Розрив цей був завжди і буде. Тому що серйозний журналіст не стане чванитися досягнутим, не поставить себе над іншими. У профі, як і у кохання, розмір відсутній. Є тільки «так» і «ні».
2. Одного разу до мене в районну газету прибув на практику четверокурсник журфаку. Відразу здався амбіційним, зарозумілим, розпещеним матусиним синком. Ну, думаю, з цим типом доведеться повозитися. А Сергій попросився у відрядження. І через вісім днів привіз... дюжину першокласних кореспонденцій, та ще й таких, що ми в редакції ахнули. Він і наступну практику у нас проходив, і ми не вагаючись призначили його на вакантну посаду замредактора. Тому що вже були впевнені в цьому моторному і здібному хлопчині. Згадую його і з радістю (перше враження виявилося оманливим), і зі смутком (більше мені в житті на таких хлоп’ят не везло). Отже, цей приклад — виключення, що тільки зайвий раз підтверджує правило.
3. Мені довелося попрацювати на Далекій Півночі. Більш за все там недолюблювали «тимчасових» — тих, які не всерйоз і ненадовго... Мені не симпатичні колеги по перу, що вибрали журналістику як щось «сезонне»: зрубати штуку-дві «зелені» і розчинитися. Що були — що не були. Ви помітили, є журналісти, які вважають за краще не повертатися туди, де живуть люди, про яких вони вже писали одного разу — бояться зустрітися з ними навіть поглядами...
Дякую «Дню» за рідкісну можливість замислитися про речі, які, як мені здавалося, давно вже нікого не хвилюють.
