Про давні і найперші пригоди новоявленого Гуллівера можна було прочитати не так давно в матеріалах «Дня» №№134, 147: «Про складність орієнтації на місцевості» та «Хочу в пристойне суспільство». Наш урядовий Гуллівер особисто запровадив поняття «маленькі українці» («МУ») і заявив, що «ми знаємо, що робити в цій країні» з ними. Причому «логікою нашого діалогу має бути статистика». Сьогодні вже до прозорості видно результати цього діалогу прем’єра Гуллівера з маленькими українцями, які, як і все народонаселення, ще більше зменшилися в розмірах, кількості, зарплатах, прибутках і статистично, і фактично. І зовсім зіщулилися в очікуванні зими і ще більшого розділення люду на дуже великих українців і дуже маленьких. Шукаючи рятівний рецепт, я кинувся шукати допомоги в суспільстві, яке має ж існувати «в цій країні». Однак висловлювання ряду провідних політиків, політологів, офіційних осіб (В. Медведчук, Л. Кравчук, М. Княжицький та О. Пасхавер) відкрили переді мною і читачами приголомшливу істину: а в нас узагалі немає суспільства. Ні громадянського, ні пристойного. Однак еліти відсутнього суспільства обов’язково є і розвиваються. Іншими словами: вершки суспільства є, а молока і самого суспільства не... А як же «громада — то великий чоловік»?! Застаріло. У нас «великим чоловіком» і справжнім Гуллівером може бути тільки Начальник. Використовуємо і надалі той же «метод Гуллівера в країні маленьких українців». І якщо постать ескізно змальованого нами прем’єра-велетня ми можемо визначити за рангом і значенням як Гуллівер, то настає черга розповісти про нові пригоди Гуллівера I. Нехай і немає в нас нині ні справжнього суспільства, ні майбутнього — роль правлячого Гуллівера, державного, була і залишається величезною і визначальною. Тому жарти набік. Беремо потужний морський бінокль і дивимося... ***
1. ГУЛЛIВЕР ВЕРХОВНИЙ
Перший же жорстокий осінній шторм виніс на пологий берег великої морської держави маленьких українців знесилене тіло Гуллівера, який знову зазнав корабельної аварії. Прокинувшись, він, як і належить, відчув себе прив’язаним ниточками-канатами до рідного грунту малих українців. А розплющивши очі, зі здивуванням побачив, що і горді тубільці якимось дивним чином також пов’язані між собою.
Пізніше він зрозуміє, що тут, незважаючи на розділення гілок, невидимими для стороннього погляду нитками пов’язані парламент і президент, держава і релігія, уряд і прокуратура, міністри і олігархи, міліція і мафія, купці і чиновники, податківці і платники податків, ті, що дають хабарі, і ті, що їх беруть.
Гуллівер, подивований цією пов’язаністю таких різних постатей і скутістю їхніх частин тіла, а також колективним тупцюванням на місці, спитав:
— Як ви тільки мене могли зв’язати, коли самі пов’язані. І як довго ви тупцюєте на місці?
Знайшовся перекладач і відповів, залізши в саме вухо Гулліверові:
— Скажу по секрету, тупцюємо ми вже скоро десять років на одному місці. А те, що пов’язані, — це і заважає, і допомагає. Стабільність. Ми всі тут пов’язані, але народ вільний. Абсолютно. Він сам по собі.
Щоб краще познайомитися, підданий її Величності Ленюель Гуллівер, уродженець Ноттінгемпшира, вигукнув знакові слова, щоб його зрозуміли:
— Футбол! Шекспір!..
У відповідь хором прозвучало:
— Футбол! Шевченко — 2!.. (Тарас і Андрій).
Гуллівер доброзичливо заспівав старий гімн «Прав, Британіє, морями...» — «Крім нашого моря!» — прозвучало звучною луною.
— «Ще не вмерла Україна», — відповіли своїм гімном зустрічаючі.
— Ну і слава Богу! — доброзичливо відповів Ленюель, ще не знаючи, що свого часу і британські піддані, і українці успішно розвалять свої імперії.
Раптом Гуллівер відчув якесь ворушіння в кишенях свого намоклого сюртука. На всякий випадок він сказав:
— Я до вас, звичайно, не з порожніми кишенями... — і тут же побачив, як фінансові працівники та Агенти розвідки стали виносити з його кишені на носилках декілька золотих і срібних монет, складаючи в старовинні бочечки. Глашатай і фінансовий міністр йому оголосив у мегафон:
— Ми дуже раді, що ви нарешті доставили нам із британських банківських підвалів наші скарби нашого гетьмана Полуботка. Ура! Тепер ми не маємо потреби ні в якому МВФ.
Сподіваючись на порятунок і гарне до себе ставлення, Гуллівер зазначив:
— І я радий вам допомогти фінансово. Ви мені подобаєтеся — такі маленькі і так гарно співаєте. Чим іще я вам можу бути корисним?
Сам Голова Ради прилетів на вертольоті на груди Гулліверові, уклонився і проникливо сказав:
— Ми приголомшені вашими розмірами та благородством. Іще дивовижніше, що така високопосадова постать такого масштабу бажає бути нам корисною. Саме КОРИСНОЮ! Ще жоден із наших керівників останнього століття не був нам корисним.
Гуллівер здивувався, злегка підвівся (ниточки-канати виявилися зношеними):
— Адже корисність людини і надто високого чину так легко перевірити. На ділі. Скажіть мені, в чому ви зараз особливо маєте потребу конкретно?
Тут же відгукнулися Президент Академії, головний зв’язківець і директор ЗМІ. Порадившись і проаналізувавши, вони вирішили висловити свою проблему-пропозицію-проект:
— Після однієї техногенної катастрофи в сусідній державі ми раптово виявили, що і в нас старіють, іржавіють і псуються висотні металеві конструкції-вежі, загрожуючи ліквідацією улюбленої нашої телерозваги, зв’язку, а також падінням веж на наші бідні голови. Ураховуючи ваше високе становище, чи не могли б ви нам допомогти своєю висотою і благородством?
— Я до ваших послуг, — відповів Гуллівер. — Підніміть мене у вертикальне положення, я готовий бути вам вежею.
Маленькі українці-висотники тут же попрямували обладнати Гуллі антенами, кабелями, передавачами, пейджеровим та секретним зв’язком, таким чином створивши свою найвищу нову телевежу. «МУ» — пропагандисти, дипломати попросили Гуллівера підняти їх до нього на саму голову та із цього пiка висоти почали закликати і пропагувати, обертаючись то в бік Європи, то в напрямку Америки:
— Ми звертаємося до вас із нашого висотного географічного центра Європи, інтегруймося та єднаймося! У нас чудовий інвестиційний клімат, в якому можна робити гроші з повітря! Хочемо в Європу! Візьміть нас із собою!.. Ми — хороші!..
Невдовзі в нагрудній кишені Гуллівера було проведено особливе засідання Ради. Було вирішено ще краще використати людину-гору. Рідну вже людину. Усі заспівали:
— «Стоїть гора високая, попід горою гай».
Головний Історик урочисто запропонував використати дещо забутий (або непатріотичний?) досвід далеких предків — просити заморського Гуллівера правити малими українцями як найвищого і видатного діяча світової культури. Багато хто зрадів мати такого корисного керівника, його назвали одностайно Верховним (але з місячним випробувальним терміном).
Вечорами Верховний працював телевежею і пропагандистським центром, а вдень або вночі виконував корисні (іноді секретні) випробувальні заходи. Розуміючи, що є нестача кораблів у флоті «МУ», він під покровом темряви провів блискучу операцію з перетягання частини суден іншого флоту в бухті славного міста Севастополя — з Північної сторони на нашу, Південну. Із сухопутних акцій йому вдалося також перенести певну частину спірної нерухомості (безперечно, нашої) з інших країн у гай біля своєї ж гори.
Після таких успіхів Гуллівер був остаточно затверджений на високій посаді Верховного. А проти перевтоми і для занурення в глибокий оздоровчий сон йому було наказано випити сотню флакончиків спеціальної тутешньої мікстури.
Прокинувшись, Гуллівер зрозумів, що з ним щось сталося апатичне. До того ж він виявив знову пов’язаними-перев’язаними свої руки і ноги:
— Як же я можу вами керувати і вам допомагати, якщо я не можу ні поворушитися, ні кроку ступити...
— Але ж тупцювати на місці разом із нами ви можете, — почулися біля вуха слова Неодмінного секретаря з ідеології. — У нас так політично заведено: не ступати жодних різких кроків. Тим паче, з вашими розмірами. Можете випадково вийти на урядову трасу, на кого-небудь наступити з відповідальних працівників або витоптати частину врожаю...
— Це ви називаєте врожаєм! — скептично зазначив Гуллівер. — Та в нас на фермах Ноттінгемпшира ще двісті років тому...
— Не паплюжте! Це не фокус — збирати пристойні врожаї на ваших західних землях, — відреагував Неодмінний секретар. — А ось ви спробуйте зібрати низький урожай на нашій чорноземній ріллі! Тільки ми можемо.
— Я це чудово бачу з висоти свого зросту, — сказав Гуллівер. — Бачу не тільки вдалину, але і вглиб. Просто під ногами не тільки чорнозем, але й багаті родовища: нафта, газ і навіть золото! Чому ви всього цього не добуваєте? А лише тупцюєте і старцюєте... Я ж бачу...
— Чекати, чекати і ще раз чекати! — ось у чому наша мудрість, — відповів Неодмінний на панорамі населення, яке загоряє, яке безробітне, грає в балду і підкидного дурня, копирсається в сміттєвих баках, розгадує кросворди та чайнворди на основі раніше набутих знань.
— Адже я хотів об’єднати і повести (понести) за собою до загальної мети...
— Не треба! У нас уже було все загальне. І ми успішно вийшли всі із цього народу, щоб тепер у нас уже все було не загальне, а окреме.
— Я не хотів би володарювати, щоб усе розділяти.
— А ми це успішно робимо! У нас уряд окремо, а населення окремо, олігархи окремо, пенсіонери окремо, мухи окремо, котлети окремо, близьке зарубіжжя окремо, далеке — також окремо. Досить союзів та об’єднань! Діалектичний метод ми замінили методом відсторонення.
— Однак друзі у вас є? Або союзники?
— А навіщо?! На випадок війни? Та ж воєн у нас немає — і це головне наше досягнення. Підводні човни у нас не тонуть. Із вежею ви нас виручили...
— Наскільки я знаю, до моєї операції в Севастополі у вас був лише один підводний човен та й той несправний... Однак мені тепер необхідно знати: в чому ви вбачаєте головне завдання вашого уряду та його глави?
— Керувати-управляти і ще раз керувати! Стійке крісло — ось у чому питання!.. І ваша біда, шановний Гуллівере, полягає в тому, що ми — великий, але вже зменшений народ — не можемо вам надати (зробити) відповідне крісло під ваші габарити. Ніякого бюджету не вистачить.
— Нісенітниця, я можу обійтися і без крісла. Або можу зробити його сам. Я хотів підняти життєвий рівень вашого населення. Щоб малі українці знову стали великими особинами.
— Правильно! — відповів Неодмінний секретар з ідеології. — Усе для людини, все для блага людини!.. Яка, на жаль, дещо зубожіла.
— У мене якраз є одна непогана ідея щодо головної допомоги держави малим українцям.
— Яка ж?
— Мій уряд займався б головним. У міру можливостей допомагати і не заважати населенню самому заробляти собі і на зарплату, і на пенсію, і діткам на молочко, і на всі душевні потреби... Ви не думали про це, пане Неодмінний секретар?..
— Ні, не думав. Це якісь надхмарні теорії періоду романтизму, який ми вже пережили. Тепер ми стали «прагматиками», — відповів Секретар і простяг як подарунок два яєчка-писанки. — Це від мене особисто і від наших партій.
Гуллівер зрадів красивому подарунку і тут же зметикував, що мова йде вже не про боротьбу партій «тупоконечників» із «гостроконечниками», а про партійну і парламентську сутичку українських «романтиків» (для інших) із «прагматиками» (для себе). Він зрозумів, чому таким маленьким став маленький українець. У метушні великої держави про нього просто забули. Забули про людинку.
...Коли Гуллівер здогадався, що навіть з його зростом, вагою і високим розумом нічого зробити тут не вдасться, а тільки його прожиття (на сніданок — 30 відер ряжанки, 150 худих корів, 95 баранів, 350 паляниць та 15 цистерн кави) може вкрай розорити маленьких українців, — він склав із себе антени та передавачі, будь-яку відповідальність та обов’язки і подався у бік моря, де й розтанув у ранковому морському тумані:
— Прощавайте, я зробив усе, що міг. Можливо, наступному Гулліверовi що-небудь вдасться зробити...
...І все ж великі без маленьких і маленькі без великих, як відомо, жити не можуть. Тому пригоди тривають, і ми чекаємо в «цю країну» після страшних корабельних аварій пані Гулліверову — міс ЗМІ, а також самого футбольного Гуллівера.
