Увага! Ваші уявлення про світ мистецтва можуть виявитися помилковими. Або, кажучи по-іншому, будь-який факт (або, скоріше, як нині модно казати, артефакт) мистецтва неможливий без помилкових уявлень про нього. Уже тепер зрозуміло, що ідеальне, правильне зображення — це таке зображення, яке створюється без участі людини. Власне, комп’ютер, відеомагнітофон або інший подібний прилад тим і відрізняються від молотка, що здатнi діяти самостійно.
Тому в дещо дивному словосполученні «відеоскульптура» наголос має робитися на «відео», бо скульптура — це дещо інша ситуація як для художника, так і для глядача. Питання взагалі має ставитися інакше, бо контекст його абсолютно інший. Ось, наприклад, Будда, що дивиться у свічний телевізор, — це осяяння чи проблема? Просвітлення, що дарується із частотою стількохсь мегагерц за секунду, чи має воно стосунок до якоїсь нової езотерики або мистецтва? Здається, має, оскільки в наявності всі зовнішні параметри ритуалу, так само як і в експозиції, — зосереджені люди, гучні промови, білі стіни, неквапливий рух від експоната до експоната. Кінь і трепетна лань в одній упряжці.
Утім, «Будда, що дивиться у свічний телевізор» міг би бути гарним символом усієї виставки загалом, так само як і автор цієї композиції Нам Чжун Пайк міг би бути символом усього напряму відеоарту. Талановитому корейському художнику відеоарт зобов’язаний своїм народженням. Саме Нам Чжун Пайк іще в 1960-х роках почав створювати небачені тоді твори, використовуючи як матеріал і засіб телевізор та відеомагнітофон. Паралельно він удосконалював і саму технологію, створивши, наприклад, перший у світі відеосинтезатор. Однак, варто повторити, на експозиції демонструвалася не гора телевізорів, які химерно блимали (колись саме такі інсталяції прославили Пайка), і навіть не інтерактивна відеоіграшка. Дуже просто — веселий товстенький Будда навпроти порожнього телевізора, в якому немає кінескопа, але горить свічка. І Будда дивиться в цей телевізор. І йому добре. Так само і вся виставка схожа на усмішку цього майже мультиплікаційного божка. Адже зоровий ефект від німецької «Відеоскульптури» — це комфорт у сприйнятті на межі цілковитого неіснування. Парад привидів, конвеєр безпечних привидів. Виконувався «Реквієм дубові» Ульріки Розенбах, але дуб горів на екранах нескінченно довго, ефектно мерехтячи в темному залі. Або «Відеоохоронці» Анни Андерс — то не більш ніж двомірні фантоми на екранах, що старанно стережуть порожнечу. Жіночі тіла, якi стабільно старіють і розкладаються, в роботі «Арахне — Ванітас» Франциски Мегерт. «До Дульсінеї» Жана- Франсуа Гітона, де бутафорським млинам протистоять усе ті ж телевізори. Або зовсім уже практично чорна діра самолюбування «Без назви» Дітера Кісслінга: дві камери і два монітори, що показують одне одному — одне одного. Напевно, техніка дійсно здатна товаришувати сама із собою і навіть любити саму себе (до речі, хто щойно написав цей рядок — я чи мій комп’ютер?)
Іноді і мале бачиться на віддалі. Власне, сама «Відеоскульптура в Німеччині» — то лише частина набагато грандіознішого «Медіа-арт-фестивалю», який відбувся цього літа в Росії, в Петербурзі. Це було незбагненне видовище — скупчення машин, сповнених мегабайтами неймовірної інформації. Жодних скульптур, жодних полотен, кіноплівок, фотопаперу, нічого. Лише монітори, лише процесори, лише клавіатури. Якісь комп’ютери і «вiдаки» були за дзеркало, якісь — за юродивих або катів. Здається, там укотре народжувався новий вид мистецтва або чергова іграшка, — скоро всі перейдуть на відео та графічні редактори, щоб створювати такі бездоганні факти мистецтва, як мукання корів восьмого дня створення. Це не жарт. Будда дивиться у свічний телевізор. Будда старий, йому все одно. Для нього весь світ — це поганий телевізор. Медіа-арт, відеоарт, відеоскульптура — це, напевно, і є такий роздроблений кінескоп, у якому відображається миготіння багатьох мізків.
Мізків, які поки що належать нам.