Наприкінці літа у Москві відбулося засідання оргкомітету по скликанню установчого з’їзду політичної партії. «Союз»(!) Особливість цього новоутворення полягає в тому, що його кістяк мають скласти колишні офіцери Міноборони, МВС, ФСБ, приватних охоронних фірм та інших силових структур («Известия» за 30.08.2000 р). Очолюють оргкомітет генерал-полковник і генерал армії, маршали, вочевидь, залучаться ло справи пізніше. Отже, Росія матиме і партію влади («Единство»), і партію сили («Союз»), хоча ні справжньої єдності, ні великої сили у нашого північного сусіда вже нема. Що і робить його небезпечним.
РЕТРОСПЕКТИВА
Не маємо морального права оскаржити чи засуджувати історичних діячів нашої минувщини, але мусимо аналізувати їх помилки. Наш перший державник Богдан Хмельницький наприкінці свого урядування (і свого життя) був змушений робити вибір між європейським республіканством і європейським католицизмом (Річ Посполита) і азійською тиранією та візантійським православ’ям (Росія). Не можемо знати, якою була б доля України за союзу з Польщею, на засадах Гадяцького трактату, але знаємо, чого нам коштувало православ’я: у союзі з Росією ми втратили все, що можна втратити. Якщо йдеться про справи власне конфесійні, то сьогодні Московський патріархат в Україні має більше єпархій, ніж у Росії — і опирається створенню Української помісної церкви.
Лютнева революція 1917-го року і крах імперії давали Україні історичний шанс, але... Але перші місяці урядування Центральної Ради нам цей шанс відібрали. На цей раз ідеологічним підгрунтям національної катастрофи стало не православ’я, а соціалізм. М.Грушевський і В.Винниченко, усі есери і есдеки — провідна на той час політична сила — негайне проголошення незалежності України щиро вважали акцією контрреволюційною, ножем у спину російських «братів по духу». Декларативна демократія, нескінченні переговори з Керенським, намагання випросити куцу автономію, патологічний пацифізм і свідома деморалізація боєздатних полків (у котрих українці командували українцями) спричинили те, що й повинні були спричинити: емісари Тимчасового Уряду в Україні Центральну Раду ігнорували. А Винниченко дуже на них образився (див. «Відродження нації»)... Більшовики турнули Керенського й полізли на Україну — вона зустріла їх Четвертим Універсалом, але боєздатного війська не мала. Центральна Рада мусила посунутися у Святошин, помандрувала до Житомира, а й ще далі — в історичне небуття. На тому «спільна українсько-російська демократія» сконала.
Прийшла епоха «спільного більшовизму». Найпершим Київ мордував його високоблагородіє товариш Муравйов — підполковник царської армії і командир більшовицької банди. Як підполковник він розпинав Україну за те, що революційна, як більшовик — за те, що контрреволюційна, і в обох іпостасях — за те, що вона Україна. У подальшому боротьба з більшовиками точилася із змінним успіхом, але «русская революция на Украине» (вислів Н.Махна) перемогла.
Щоб історична панорама була повною, згадаємо про епізод спільного російсько-українського монархізму», а саме — урядування російського генерала і українського гетьмана П.Скоропадського. Своє перше звернення до рідного народу він проголосив російською мовою... В уряді та в усіх владних структурах з кожним днем забирали більшу силу московити: старі царські губернатори, поліцмейтери і справники. У Києві реставрували «охранку», її очолив жандарм Буслаєв. Отже, під тиском більшовиків конаюча імперія спробувала зробити те, на що не наважився Петро: перенести столицю в Київ. Не мусимо вважати Скоропадського нікчемою — хоча б тому, що за кілька місяців свого урядування він створив два українських університети і донині сущу Українську академію наук (першим президентом якої став В. Вернадський). Але об’єктивно ситуація склалася так, що за спиною гетьмана стояли монархісти і чорносотенці; пізніше вони зробили спробу створити іще один «уламок імперії» — у Криму. Ні «спільне православ’я», ні «спільний більшовизм», ні «спільна демократія», ні «спільний монархізм», ні «спільний більшовизм» щастя Україні не принесли.
Цікавими є віддзеркалення українсько-російських стосунків у фольклорі. Зауважу, що йдеться не про якесь узагальнене ставлення українців до російського народу — українське село бачило лише російських чиновників, справників і різних пройдисвітів, які скрізь люблять наїжджати в колонії, щоб щось урвати. Читаємо у словнику Б. Грінченка (котрий «Российской Императорской Академіей Наукъ удостоенъ второй преміи Н. И. Костомарова»): «Підпускати, підвозити москаля» — обдурити; «Московська пеня» — безпідставне звинувачення; «Принести московський гостинець» — прийти з порожніми руками; «Москаль ликом в’язаний, у ликах ходе та й всіх у ликах воде». Маємо дещо і в словнику В. Даля: «Хохол глупее вороны, а хитрее черта»; «Хохол не соврет, да и правду не скажет». Те, що бачимо з обох боків, ще не ворожнеча, але й не взаємне замилування. Отже: «Геть від Москви!» — достатньо обгрунтоване гасло. Але чи не стало воно вислідом емоційних чинників і урахуванням лише історичної ретроспективи? За будь-яких обставин мусимо брати до уваги насамперед перспективу.
СУТІНКИ СЛОВ’ЯНСТВА
Історик, публіцист і політичний діяч В’ячеслав Липинський наприкінці 1926 року видав у Відні свою книгу «Листи до братів-хліборобів». Вона добре відома в українській діаспорі — і майже не знана в Україні. Цитуючи В. Липського, звертаюся до тих політиків із червоного туману, у яких словосполучення «слов’янський союз» викликає мало не приємний фізіологічний стан: читаючи міркування цього політика, спробуйте зрозуміти все, що він сказав, а не лише те, чого вам хотілося б. Цитую: «Політичний союз з Білорусією та Великорусею це категоричний імператив закордонної політики нашої будучої Держави. Підкреслюю: союз, а не федерація. тільки активною політикою в справах «Руського Сходу» Україна може забезпечити собі здобуте її внутрішніми силами незалежне існування. Пасивне становище приведе нас неминуче до нового загарбання активнішими націями. Така активна політика може бути трояка: 1. Як авангард демократичного Заходу в руйнуванні Руського Сходу, 2. Як авангард охлократичного Сходу в руйнуванню Заходу, 3. Як авангард в органічнім відродженню Руського Сходу, в його обороні як перед західною демократією, так і перед азіатською охлократією. Перша політика вже змонополізована Польщею, друга змонополізована Москвою, і, ставши на перший або другий шлях, ми можемо бути тільки попихачами Польщі або Москви. Тільки третій шлях єсть нашим традиційним національним шляхом від часів держави Галицько-Володимирської, Литовсько-Руської і Козацької (в добі її могутності за великого Богдана) (...). І навіть всякі т. зв. «міжнародні комбінації» Україна зможе звернути собі на користь тільки тоді, коли вона в питаннях «Руського Сходу» буде чинником позитивним (...) коли відродження трьох Русей (в якому Україна має всі дані зайняти перше місце) зміцнить їх спільну союзну силу (...). Як чинник, призначений на «ослаблення Руси» — Україна це quantite negligeable і може фігурувати лише в літературних мріях наших «хитрих» демократичних дипльоматів, або в утопійних комбінаціях їхніх не менш хитрих, але і не більш розумних союзників».
Не можемо не визнати як того, що три варіанти зовнішньої політики, окреслені 70 років тому, і донині лишаються гостро актуальними, так і того, що по жодному з цих варіантів активної стратегії Україна не має. А «Пасивне становище приведе нас неминуче до нового загарбання», — так писав В. Липинський. Він, одначе, виходив із трьох принципових передумов: 1. Україна матиме здобуту її внутрішніми силами державу, незалежність якої ніхто і ніде не ставитиме під сумнів; 2. Росія, звільнившись від більшовицької тиранії, водночас відійде і від візантійсько-ординських засад своєї державності. 3. У процесі відродження «трьох Русей» Україна завдяки своїм історичним традиціям (успадкованим від держави Галицько-володимирівської, Литовсько-Руської і козацької за часів Хмельниччини) гратиме провідну роль. Жодна з цих передумов на сьогодні не є реалізованою, відтак розмови про «слов’янський союз» не мають сенсу. Білорусь лишається заповідником вульгарного більшовизму; Росія дрейфує у невідомому їй напрямку, зберігаючи при цьому виразні імперські амбіції; Україна під проводом бездарної номенклатури жодних амбіцій не має. Сьогодні від «слов’янського союзу» нічого розумнішого, ніж «єдіная і нєдєлімая», вродитися не може. Дай Бог нам дожити до того, коли слов’янські витоки і слов’янське оточення України стануть її радістю, а не прокляттям. Якщо географічно Європу і Азію розмежовують Уральські гори, то політичний кордон між ними пролягає по Дніпру. Можливо, колись це стане нашим геополітичним тріумфом, але до сьогодні нам це коштувало сліз і крові. Беручи до уваги спровоковану більшовиками громадянську війну, примусову колективізацію і «розкуркулення», тотальне винищення інтелігенції і систематичний етноцид (придушення звичаєвих, мовних і культурних засад українства), мусимо перефразувати гімн колишнього СРСР: «Союз нерушимый республик свободных навеки сплотила великая гнусь...». Російський народ від своєї імперсько- більшовицької орди також зазнав величезних утрат. Але нема жодних підстав нещастя росіян зробити нашими, українськими. З огляду на гуманітарний, суспільно-політичний і науково-технологічний контекст прийдешнього століття Росія є країною нецікавою. Мало цікавого знайдемо і в нинішній Україні. Але маємо за плечима не лише холуйство — маємо те, з чого можна вибирати. Достатньо порівняти конституцію Пилипа Орлика з «Русской правдой» П. Пестеля, щоб зрозуміти, чим Європа відрізняється від Азії.
Чернігівський поміщик і російський поет О.К. Толстой («Средь шумного бала случайно...») у своїх замітках висловив думку, яка так і не стала надбанням російських політиків і російських інтелігентів. Він писав: «Моя ненависть до ординства є ідіосинкразія: це не тенденція, це я сам. Коли я думаю про красу нашої історії до монголів, мені хочеться кинутися на землю і качатися від відчаю». А домонгольська історія — всього лише історія Київської Русі. Літописець Нестор жив і помер у Києві, а Москви за його часів просто не було. Тут, на київських горах, ні українцям, ні росіянам не треба цього забувати. У нас немає причин цуратися свого слов’янського братства, але немає підстав під його гаслами повертатися до імперсько-комуністичного стійла. Перед нами великий світ, то чому мусимо сидіти у слов’янській резервації?
КАМО ГРЯДЕШИ
Якщо підсумувати, то позиція В. Липинського є дуже простою (і в світлі останніх подій в Україні незаперечною): створення української політичної нації як передумова і як наслідок створення Української Держави. Нація — це не етнос, а соціум (що аж ніяк не виключає провідної ролі автохтонного етносу і титульної нації). Не думаю, що ця теза є зовсім незнаною у політичних колах, але й не бачу цілеспрямованих зусиль для її реалізації.
Ні греки, ні євреї, ні болгари, ні росіяни з примусу політичним партнерами українців не стануть. Йдеться про те, щоб усі мали право на вибір: 1. Стати гідними громадянами України, зберігаючи свою культурну ідентичність, але розуміючи, що ця держава — українська (і українською є державна мова); 2. Відмовитись від українського громадянства і шукати місця за її межами. Для цього влада має бути достатньо сильною і достатньо гнучкою, щоб: 1. Забезпечити рівні права усім своїм громадянам, незалежно від їх етнічних коренів; 2. Надати можливість тим, хто цього прагне, виїхати за кордон за правилами цивілізованої еміграції; 3. Поставити усіх «антигромадян» перед конечною необхідністю зробити вибір.
Наше горе у тому, що номенклатура у переважній більшості є безнаціональною, а українську державу сприймає не як історичний шанс, а як місце прибуткової служби. Не маємо підстав сподіватися й на державницьку «мудрість народу», бо ніхто і ніде ознак цієї мудрості не знайде. Каталізатором прозріння, цербером на стражі демократії могли б стати засоби масової інформації. Могли б, але не стали. За поодинокими винятками, про владу у наших ЗМІ говорять, як у древньому Римі про покійників – aut bene, aut nihil (або добре, або ніяк). Чи може ми живемо краще, ніж німці, французи і американці, котрі своїх президентів постійно тримають під критичною напругою (і саме це є однією з передумов їхнього добробуту)?
З огляду на все це я не бачу підстав для оптимізму. Хіба що потужний соціальний вибух міг би розворушити номенклатурне болото – але ж бунти не бувають творчими. Дейнеки, опришки і гайдамаки жодного разу за всю історію України не спричинилися до чогось путнього.
