Головне наше досягнення цих років — дух волі і падіння страху та його зловісних символів. Досягнення також — демонтаж колосального плюшкінського господарства, де все під замком, а в господаря — в’язка ключів від прогнилих складів і купа бирок: «запретная зона», «вход воспрещен», «совершенно секретно», «только по пропускам». Отже, до певної міри ліквідовано зони відчуження і героїв-масок з правом репресувати і відчужувати. Нагадаймо, з чого почали. Україна була найсуворіше конвойованим краєм. Насильство над нею закінчилось чорнобильською катастрофою — універсальною катастрофою, а не просто екологічною. Отже, головних успіхів слід було сподіватися в таких напрямках виходу з хвороби — в десоветизації, в дерусифікації, в деколективізації. В десоветизації було найбільше ілюзій: думали, що вирішальними будуть гласність, правда. Виявилось, що опір правді творять живі стереотипи. А стереотипи суспільства тотальної лжі — закам’яніли. Мабуть, українському почуттю здорового глузду і природній доброті завдячуємо настільки значним відходом від ненависницьких стереотипів, що після тих небагатьох років про повернення назад уже по суті не думають навіть ті, що голосують за комуністів.
Дерусифікація — це проблема століть. Боротьба нерівними силами проти добре розробленої системи насильства і підступу тримала націю в стані вічної неспроможності. Сама лише відсутність насильства протягом десяти років не дала навіть повного звільнення від страху. На командних верхах в основному залишилися більш чи менш активні провідники русифікації, для яких українські національно- культурні цінності чужі. Найбільшим нашим досягненням на цьому шляху була публікація українських книг високої наукової і літературної вартості, дуже часто написаних або збережених на еміграції, а тепер виданих за допомогою діаспори. Там зберігалися богослужбові, храмобудівні, іконописні традиції, традиції хорових церковних співів, не кажучи про мистецькі і наукові. Дуже важливе також — збереження типу людини, у якій ці вартості живі.
Деколективізація — це, на жаль, не просто приватизація. Це, передусім, вироблення особи, відповідальної і господарної. Вироблення нового типу людини з даром свободного вибору. І вироблення незалежних інституцій, що творять громадянське суспільство. Тут наші досягнення зародкові. Але треба сказати, що в житті справи виглядають набагато краще, ніж у висвітленні на газетних сторінках. Не вистачає глибших дослідницьких матеріалів і належного вивчення нових людей і явищ.
Україна має досягнення у світовій спільноті, незважаючи на величезні впливові сили, що дбають про її негативний імідж у світі. Попри всю політичну невизначеність на верхах, Україна виглядає демократично спрямованою країною, що вирвалась зі світу, зорієнтованого на минуле, на вартості імперських часів.
Обтяжена хворобами колоніального минулого, Україна все-таки є мирною і демократично орієнтованою країною, яка не виношує агресивних намірів і прихованих претензій. Тип десоветизованої української людини вписується в європейську спільноту.
Найменші досягнення України — в політиці внутрішній, позбавленій духовної ясності, творчої волі і виразної орієнтації на свій народ.
Як свідчить досвід деяких політичних діячів, люди визрівають разом з обставинами і подіями. Усі лідери-комуністи втішали себе і народ: ми перша країна соціалізму ... ми пробуємо. Потім заспокоювали: маємо те, що маємо. Але всім було очевидно, що кожен має те, що він має...
За десять років ми наче вичерпали весь запас історичних самовиправдань у власних очах, жалів, яких нікому слухати, і міфів, в які ніхто не вірить. Здається, вичерпалася і мітингова національна енергія, а також особи, пов’язані з нею. Все це були необхідні моменти еволюції. Але нині вже — зужитий реквізит. Продовження старих ігор — це затяжний інфантилізм.
«Так далі жити не можна». Мусить наступити у нас поворот до гідного, морального, опертого на законність життя. Такі слова, щораз частіше чути на громадських зібраннях і в приватних розмовах. Відлітають, як мухи-одноденки, герої перехідного часу — демагоги, скоробогатьки, олігархи, за якими немає ніяких вартостей, окрім цифрових. Люди чекають на особу, якій можна вірити, на особу, сповнену віри і любові до людей. Люди дуже добре відчувають особу і вартості, що стоять за нею.
Тоталітаризм любив поняття «смітник історії». На той смітник сезонні переможці викидали всіх переможених. Закінчився ХХ вік блискучою поразкою усіх «вождів і учителів людства» — саме на тому смітнику. Але цікаво, що принизливого суду честі не уникнули і найуспішніші лідери Заходу, впіймані на обмані.
Цього уроку не розуміють парвеню, винесені на поверхню на хвилі руїни комуністичної системи. А тим часом слово Закон потрохи починає домінувати. Досвід показує, як падають усі спроби обминути народ, закон, правду. Гра в Україну, як і гра в комунізм — це самообман. Щоб бути прийнятим в Європі, треба стати українцем і гідним громадянином.
