Велика Британія — серед тих країн, які вважають, що національний суверенітет не повинен ставати на заваді «гуманітарному втручанню», яке минулого року було продемонстроване на прикладі Югославії. Аргументи Робіна Кука, глави британської дипломатії, можна поділяти чи ні. У всякому разі, «День» притримується дещо інших поглядів. Але в одному Кук, безумовно, правий — світ змінився, має відповідно змінитися й міжнародне право. @AU РОБІН КУК, державний секретар Великої Британії у закордонних справах та у справах Співдружності. Статтю надано Посольством Великої Британії в Україні
ГУМАНІТАРНЕ ВТРУЧАННЯ
Як може міжнародна спільнота попередити злочини проти людства, одночасно поважаючи норми міжнародного права та суверенність національних держав? Коли є правомірним вжити або загрожувати вжити силових заходів — ось найважче питання, яке постає перед політичними лідерами.
Ніхто не може більше стверджувати, що масові порушення гуманітарних законів або злочини проти людства підпадають лише під внутрішню юрисдикцію держави. Статут ООН був укладений після Голокосту. Він починається словами «Ми, Народи», а не «Ми, Держави». Цим чітко визнається важливість захисту та сприяння правам особистостей.
Зараз існує міцно встановлений орган міжнародного права по геноциду, злочинам проти людськості та військовим злочинам. Трибунали по військовим злочинам в Руанді та Югославії діють в цьому контексті. Так само діятиме і новий Міжнародний Кримінальний Суд. Вони свідчать про зростаюче міжнародне переконання не дозволити військовим злочинцям ховатися за суверенітетом держави.
Але вжити заходів після того, як подія відбулася, є недостатнім. Значно ліпше не допустити геноциду, аніж покарати злочинців після того, як виявлено жахливі свідоцтва та масові поховання. Недостатньо спостерігати, як «блакитні шоломи» ООН стоять осторонь в той час, як відбуваються акти нелюдської жорстокості. Ми не можемо допустити другої Сребрениці.
Виняткові обставини вимагають виняткової реакції. Саме такі обставини склалися в Косово. На жаль, погроза накласти вето двома Постійними Членами унеможливила дії Ради Безпеки, незважаючи на те, що більшість підтримала нашу справу. Але в цих виняткових обставинах наше втручання, яке ми здійснили за допомогою НАТО, було повністю виправдане.
НАЙВАЖЛИВІШЕ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ООН У НОВОМУ СТОЛІТТІ
Кофі Аннан сказав, що найважливішим завданням для Організації Об’єднаних Націй в новому столітті є «досягнення єдності відносно принципу, що масові та систематичні порушення прав людини — де б вони не відбувалися — не можна допускати». Він закликав нас усіх думати «по-новому».
Моя відповідь на заклик Кофі, і мій внесок у ці дебати є наступним: ми повинні встановити керівні принципи для втручання у відповідь на масові порушення гуманітарного права та злочинів проти людства. Цим я хочу посилити спроможність Ради Безпеки робити те, що належить, та виконувати свої обов’язки. Рада Безпеки повинна продовжувати діяти в інтересах країн—членів ООН. Вона повинна діяти таким чином на основі загального розуміння, що у певних обставинах військові дії є виправданими та необхідними.
БРИТАНСЬКІ ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО КЕРУВАННЯ ВТРУЧАННЯМ
Я хочу познайомити вас з шістьма принципами, які лежать в основі цієї пропозиції.
По-перше, будь-яке втручання, за визначенням, є визнанням того, що запобіжні заходи зазнали поразки. Нам необхідно зміцнити культуру запобігання конфліктам. В Японії на зустрічі міністрів закордонних справ країн «вісімки» ми домовилися, що «всебічний підхід», який інтегрує усі політичні засоби, якi ми маємо у своєму розпорядженні, є найкращим для запобігання конфліктам. Ми повинні припинити торгівлю стрілецькою зброєю, а також незаконну торгівлю діамантами, яка часто розпалює конфлікти, і я пишаюся тим, що Велика Британія відіграла провідну роль у прийнятті відповідної резолюції Ради Безпеки, спрямованої на розв’язання цієї проблеми. Нам необхідно використовувати політику щодо розвитку країн для усунення причин конфліктів — в першу чергу бідності. І ми повинні покласти край використанню дітей у якості солдатів.
По-друге, ми маємо дотримуватися того принципу, що збройні сили повинні використовуватися лише у крайньому разі. Втручання може набувати різних форм, включаючи посередництво, як на Кіпрі, санкції, як в Анголі, місії спостерігачів, як у Грузії, а також міжнародний осуд, як у багатьох країнах, які я не буду тут згадувати.
По-третє, безпосередня відповідальність за припинення насильства лежить на державі, у якій воно відбувається. Іноді держава хотіла б діяти, але не має змоги це зробити. Тоді міжнародна спільнота повинна бути готовою допомогти, якщо її просять, як це було у Сьєрра-Леоне. Але інші держави відмовляються припинити це насильство або самі є причиною цього насильства, як у Сербії Мілошевича.
По-четверте, стикаючись з широкомасштабною гуманітарною катастрофою, яку певний уряд, як було ним продемонстровано, не бажає чи не може відвернути або, навпаки, активно сприяє її розгортанню, міжнародна спільнота повинна втрутитися. Втручання у внутрішні справи є вразливим питанням. Отже, тут мають бути переконливі свідчення надзвичайно великих людських страждань, що носять широкомасштабний характер і потребують негайної допомоги. Об’єктивно має бути очевидним, що не має практичної альтернативи використанню сили заради того, щоб врятувати людські життя. Проте ми маємо діяти за принципом, що держава — член ООН не може посилатися на свої суверенні права, щоб приховати випадки або дії, які є несумісними з її зобов’язаннями як члена ООН. Ми повинні досягти розумної рівноваги між суверенними правами держав та гуманітарним правом міжнародної спільноти втручатися там, де це необхідно, як було у Косово.
По-п’яте, будь-яке застосування сили має бути пропорційним досягненню гуманітарної мети і повинно здійснюватися у відповідності із нормами міжнародного права. Ми повинні бути певними, що масштаби потенційних або дійсних людських страждань виправдовують ризик військової операції, а також що існує імовірність того, що ця операція досягне поставлених цілей.
По-шосте, будь-яке використання сили має бути колективним. Жодна окрема країна не може залишити за собою право діяти від імені міжнародної спільноти. Наше втручання у Косово було результатом колективного рішення, підтриманого 19 членами НАТО та одноголосно 42 країнами Європи, які брали участь у саміті НАТО у Вашингтоні у квітні 1999 року. Ми воліли б, щоб там, де це можливо, були забезпечені і гарантовані повноваження Ради Безпеки.
Найпершим і найкращим шляхом колективного подолання конфліктів залишається Організація Об’єднаних Націй. Коли дії щодо запобігання конфлікту зазнають поразки, зазвичай звинувачують ООН. Але поразки ООН —це поразки членів ООН, тобто усіх нас. Ми повинні діяти краще, якщо ми не хочемо підірвати довіру до колективних міжнародних зусиль.
В Раді Безпеки ООН має бути представлено більше держав—членів Організації Об’єднаних Націй. Вона не може належним чином виконувати свою роботу у ХХI сторіччі, якщо склад її членів відбиває геополітичні реалії 1940-х років. Велика Британія протягом певного часу виступає за розширення та модернізацію Ради, і я вітаю готовність Сполучених Штатів розглянути формули, за якими Рада Безпеки налічувала б більше ніж 21 член. Більш ефективна і репрезентативна Рада Безпеки має грати ключову роль у формуванні стратегії, спрямованої на модернізацію ООН.
ВИСНОВОК
Світ стає тіснішим, і національні та глобальні інтереси зближуються. Міжнародна спільнота рухається до того принципу, що, коли скоюються злочини проти людства, в інтересах усього людства протидіяти їм. Під час похмурих днів замирення, що передували Другій світовій війні, один з прем’єр-міністрів, як відомо, назвав Чехословаччину віддаленою країною, про яку нам мало що відомо.
З іншого боку, міжнародне право, яким ми все ще керуємося, збудовано на наслідках Другої світової війни. Воно було створене з метою подолання загрози міжнародному порядку того часу — агресивного вторгнення з іншої країни. Відповідаючи цим вимогам, воно надавало особливої важливості суверенітету урядів та невтручанню і не-вторгненню за межі державних кордонів. Це суттєві концептуальні аспекти міжнародного права, і за їхньою допомогою агресивні вторгнення на територію іншої країни стали на сучасному етапі рідкістю.
Однак вони не допомагають нам долати більш поширену загрозу миру та стабільності, що існує в сьогоднішньому світі. Мільйони людей загинули у конфліктах протягом минулого десятиріччя, переважну більшість з яких становлять цивільні особи, а не представники ворогуючих сторін. Вони стали жертвами не міжнародної війни, а внутрішніх конфліктів. Нам потрібні нові керівні правила та норми, які вказували б нам, коли необхідно втручатися заради припинення кровопролиття, яке відбувається всередині країни і яке ми не потерпіли б на міждержавному рівні.
Коли втручання міжнародної спільноти є правомірним, і хто приймає рішення, що воно є правомірним? Статут Організації Об’єднаних Націй декларує, що «збройні сили не повинні використовуватися, окрім випадків, коли це використання у загальних інтересах». Але що таке загальні інтереси, і хто їх визначатиме? Це не такі питання, на які політики можуть спробувати відповісти самостійно. Нам потрібне всесвітнє обговорення цих нагальних питань стосовно того, як розвивати міжнародне право, яке відповідало б потребам сучасного світу. І нам потрібна допомога, щоб знайти відповіді, які б створювали новий міжнародний консенсус.
