Об’єднання українських православних церков не повинно бути самоціллю. Нагадаю, що впродовж 60 років церква в Україні була об’єднана так, що далі нікуди — з 1930 по 1990 рік існувала одна, підпорядкована Москві, митрополія, без усяких ухилів в бік автокефалії, екуменізму, Ватикану тощо. Це була монолітна, керована державою структура, яка з амвону провадила політику КПРС. Слава Богу, її вже нема, завдяки чому принаймні мільйони греко- католиків можуть не боятись репресій. Що ж стосується злиття православних церков, то давайте подивимося, що ми матимемо в результаті.
Що проповідуватиме нова церква? Теперішнє московське православ’я навіть на тлі консервативних східних церков (наприклад, грецької) вирізняється відвертою схильністю до самоізоляції та ворожістю до європейської культури й цивілізації; її позиція межує з неприхованою ненавистю до католицизму, юдофобством, російським шовінізмом. Чи треба це доводити? Приклади на українських теренах відомі — тривають нападки московської Патріархії на греко-католиків, Україна іменується «канонічною територією; московські батюшки неодноразово ставали ініціаторами протиправних насильницьких дій, спрямованих проти віруючих інших конфесій (як захоплення католицького собору у Вінниці на початку 90-х років, яке не дістало оцінки з боку карних органів і спричинило своєрідну ланцюгову реакцію). Навіть якщо Москва погодиться на незалежність об’єднаної української церкви, чи не нагадуватиме вона незалежність Білорусії у спілці з Росією?
Я хотів би, щоб наша церква була гідна викликів історії, але я не впевнений, що оті вісім тисяч парафій УПЦ МП не забезпечать промосковським православним братствам з мирян та їхнім однодумцям у рясах важелів керування об’єднаною церквою, яка може в такому разі стати войовничою, агресивною і нетерпимою. Деякі питання релігійного життя є основоположними. Чи не перше з них — ставлення до наших греко-католицьких братів, які стільки страждали за Україну і за свою віру. Ми не повинні відроджувати середньовічну атмосферу релігійних воєн — відносини з іншими конфесійними громадами мають бути такими, якими вони є між католиками та євангелістами у Німеччині чи між католиками та реформатами в Угорщині. Друге питання, тісно пов’язане з першим — це ставлення до Ватикану. Ганебно чути прокльони на Святий Престол, що лунають з Москви, але ще прикріше, коли перші особи нашої держави поводяться, як спіймані на гарячому малолітні правопорушники, хитрують і воліють не мати з Ватиканом дружніх стосунків, аби у Москві були задоволені. Патріарх Філарет не раз заявляв про свою повагу до Івана Павла Другого, до римо- католицької та греко-католицької церков, але його московські опоненти у відповідь лише залякують свою паству в Україні нібито «католицизмом» Філарета та УПЦ КП.
Справді, об’єднана українська православна церква мала б стати потужним чинником і духовного, й політичного життя. Але в який бік ця сила потягне наше суспільство? Ми не можемо об’єднуватись з усіма заради об’єднання. До об’єднання, про яке Ви говорите, не повинні бути допущені ті, хто підняв руку на Патріарха Філарета, а раніше аплодував під час похорону Патріарха Володимира, бо інакше сліпі поведуть за собою зрячих. Я вважаю, що ґрунтом для об’єднання мають бути традиції Петра Могили, Івана Огієнка та Мстислава Скрипника, терпимість, віра в Бога, повага до людини та самовіддана праця задля України. Кому це не до вподоби, хай мають свою церкву — адже ми живемо у вільній державі — але вона не повинна називатись українською. Віктор СЕРДЮК, Київ
ВІД РЕДАКЦІЇ.
З багатьма думками п. Сердюка неможливо не погодитися. Наша ситуація є, однак, такою, що який шлях не вибери — все не так, як треба. Те саме стосується дилеми — об’єднана чи розколота православна церква? Згадую слова відомого російського демократа Гліба Якуніна, який якось сказав: «Вам пощастило, що в Україні три православні церкви, а не одна — з нашим гігантом суспільству не справитися!» Релігійне протистояння в Україні має, однак, не тільки чисто церковні аспекти, але й політичні. Неможливо заперечувати, що сьогодні РПЦ залишилися одним із найбільш ефективних і легальних знарядь збереження російського впливу на теренах України, провідником «славянско-православной соборности», «собирателем земель русских». Не думаю, щоб справи можна ігнорувати.
