Тут живуть діти з різними патологіями — як правило, серйозними ураженнями центральної нервової системи, з них 60 «важких». Потрапляють сюди малюки, як правило, декількома шляхами. Головним чином це «відмовники» — діти, від яких законні батьки з якихось причин відмовилися. Чимало й таких, яких мами просто підкидають під двері лікарень і міліцейських дільниць. Там їм проводять медичний огляд: оглянуть і направляють у будинок дитини.
— Взагалі-то, в нас зараз половина дітей народжується з різними відхиленнями, — розповідає главмед Будинку дитини ім. Крупської Тетяна Лимар. — Тут за ними доглядають (у штатi цього будинку дитини 8 лікарів, 150 медсестер і нянь, які працюють позмінно, та 10 педагогів. — Авт. ). Цього року надійшло 55 дітей, з яких 36 «відмовників», 15 тих, кого підкинули, їхні батьки, як правило, залишаються невідомими. Буває, що батьки внаслідок якихось причин тимчасово залишають дитину на опіку фахівців і забирають її через певний час. Але таке, щоправда, трапляється порівняно рідко.
— Важко працювати, скажімо, біля мартена, — каже Т. Лимар, — але я б не порівнювала.
У будинку дитини можна побачити багато чого. Є тут діти з церебральним паралічем, з вродженою сліпотою, з ушкодженнями внутрішніх органів. Є тут хлопчик, який вдома, коли виріс з грудного віку, отримував на день лише шматок хліба й чашку води (мати — наркоманка, бабусі 70 років), є дівчинка Лоліта, про яку колись писали в газетах, вона потрапила сюди з численними опіками — батьки гасили об неї цигарки. Зараз цих дітей виходили, але їхні очі — це не поетичне перебільшення — стали не за віком дорослими. (До речі, до «найважчих» кореспондентів «Дня» взагалі не пустили; за словами Т. Лимар, це — «не для чоловічої психіки». Може, воно й на краще — свого часу в цьому відділенні знепритомнів перекладач делегації Всесвітньої організації охорони здоров’я...)
Звичайно, ніхто не ставить собі за мету пограти на нервах читача. Просто важко висловити почуття, що виникають, коли бачиш людей, яким ледь почате життя часто не обіцяє навіть звичайних, таких звичних і тому непомітних для нас задоволень — наприклад, простої прогулянки вулицею. Важко й захоплюватися тими людьми, для яких ці малюки стали рідними. Тут працюють «династії» — пам’ятаєте, за радянських часів модно було писати про «династії» передових токарів, комбайнерів, доярок... Сюди мами-нянечки приводять дочок — і ті залишаються. Залишаються, незважаючи на необхідність щодня у переповненій електричці півгодини добиратися на роботу й стільки ж назад, незважаючи на зарплату, рівень якої, як кажуть на Заході, «несумісний з людською гідністю», незважаючи на гранично застаріле обладнання. Нині заклад перебуває на балансі Управління охорони здоров’я Київської держадміністрації. За словами працівників, завдяки цьому будинок дитини відносно нормально забезпечений необхідними медикаменти, пелюшками, харчуванням тощо. Дітей консультують найкращі лікувальні установи столиці. Щоправда, поки немає грошей на капітальний ремонт, який не проводився від того самого 1933 року.
Будинок дитини у Ворзелі діти покидають, коли досягають чотирирічного віку. Деяких відправляють в інтернати (це гірший варіант), а деяких усиновляють. 2000 року з 31 дитини, «що вибула», усиновлено 23. Нерідко новими батьками стають громадяни європейських країн, американці та інші представники розвиненого світу. Тоді персоналу легше — принаймні вихованця чекає забезпечене, особливо за нашими стандартами, майбутнє. Хоча розлучатися з ними важко, і після кожного усиновлення няні плачуть. Плачуть і тоді, коли «огляд» чимсь не задовольнив потенційних тат і мам — до речі, західні візитери, за словами главмеда, менш вибагливі до зовнішнього вигляду малюків, ніж «наші». Можливо, внаслідок тієї ж «розвинутості» — наприклад, дівчинці із «заячою губою» нові батьки в Німеччині зробили операцію, що повністю ліквідувала всі сліди вади. В нас ці операції коштують дорого, та й проводяться на гіршому рівні.
А нещодавно в присутності преси і «відповідальних товаришів» Міністерство оборони презентувало будинку дитини похідну кухню на 200 місць. Кухню після чергових спільних навчань залишили американці — везти її назад у Штати здалося дорожче. «Перероблятимемо під молочну кухню», — каже главмед Тетяна Лимар. Поки що споруда стоїть під замком — не надійшла технічна документація. «Якби ще басейн, малюкам дуже корисно було б», — зітхають няні. Однак працюють з тим, що є, — наприклад, з дерев’яними сповивальними столами, яким по півсотні років. Зараз вітчизняна промисловість їх не виробляє, а про імпортні навіть немає мови...
Свого часу працівники будинку дитини під обстрілом німецьких гармат вивезли п’ятсот хворих малюків, вивезли останнім ешелоном і нікого не втратили. Робота нинішніх теж свого роду подвиг — тільки щоденний. І хоча про подвиги сьогодні говорити якраз «не модно», суть справи від цього не міняється. «У нас тут є люди, які працюють понад п’ятдесят років, — каже Т. Лимар. — І, знаєте, виділити когось важко. Якщо говорити про «ударників», то тут такий кожен».
