13 нісана за іудейським календарем в Єрусалимі за рішенням Синедріону, суду священиків, було заарештовано, а відтак доставлено прокураторові Іудеї Понтієві Пілату Ієшуа Га-Ноцрі, Ісуса з Назарету, — «підбурювача безпорядків». І навряд чи хто-небудь з вищого єврейського духовенства чи з представників римської влади міг собі уявити, що це — початок подій, які змінять хід історії.
НЕСПОКІЙНА ПРОВІНЦІЯ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Дві тисячі років тому всі землі навколо Середземного моря знаходилися під владою Риму, утворюючи Pax Romana, Римський світ. Римлянам вдалося реалізувати заповітну мрію Олександра Македонського — створити універсальну багатонаціональну світову державу. Римляни дали організацію суспільства, яку пізніше, в IV столітті, успадкує Церква; греки заклали фундамент сучасної західної і православної культури; радикальний прорив у Богопізнанні відбувся у Палестині.
Одначе сама Палестина на час приходу Христа була ареною як релігійних рухів, так і бурхливих політичних подій. Після завоювання в 63 році Єрусалиму Гнеєм Помпеєм вона перебувала під протекторатом Риму. В часи Ірода Великого Палестина ще була єдина, проте після його смерті царство розпалося і було розділене на 4 провінції чи тетрархії, якими правили нащадки Ірода. Проте з 6 року фактичним володарем Іудеї та Самарії став прокуратор, якого призначав римський імператор і який підпорядкувався намісникові Сирії.
Іудеї постійно готували повстання. Майже щороку з’являлися нові й нові пророки (Талмуд налічує їх близько 30), які провіщали, що ось-ось прийде Месія з роду Давида і звільнить «богообраний народ». Населення легко відгукувалося на заклики, але римляни жорстоко придушували заворушення. У відповідь непокірні євреї вдавалися до тероризму проти ненависних завойовників. Крім зелотів об’явилися ще й сікарії, які серед білого дня в натовпі вбивали римлян чи зрадників.
Але навіть втрата незалежності не примусила об’єднатися єврейський народ. Суспільство було розбито на численні антагоністичні секти й політичні групи. У Талмуді слушно зауважено: «Ізраїль потрапив у рабство тому, що в країні виникли 24 секти». Гризня між сектами й партіями — ось типова причина занепаду держав у всіх народів в усі часи.
З-посеред сект найвідомішими були фарисеї, що суворо дотримувалися букви Закону; ессеї чи «Сини Світла», які фактично є предтечами християн, та секта саддукеїв. До останніх належала освічена знать і вище духовенство. Побоюючись втратити своє становище, вони провадили щодо римлян політику лояльності й примирення. Про могутність цієї соціальної групи можна судити з того, що в Єрусалимі було 20 тисяч священиків, не рахуючи левітів — служителів Храму. І це — в місті, все населення якого становило максимум 120—150 тисяч. Тому будь-який виступ проти них, безумовно, був приречений.
Запобігали перед римською владою і першосвященики, дбаючи насамперед про спокій в Єрусалимі та в Палестині взагалі. На той час найвищу духовну посаду обіймав Йосиф Кайяфа, призначений в 25 році намісником Сирії Валерієм Гратом. Проте фактично духовна влада в Іудеї належала тестеві Кайяфи — Хананові (чи Анні) бен Шету. Світську ж владу ділили між собою сини Ірода Великого: Пилип володів Батаною, Антипа-Ірод — Галілеєю й Переєю, Архелай — Іудеєю з Єрусалимом.
Рим же в Іудеї репрезентував прокуратор Понтій Пілат. Уже одразу після призначення в 26 році в нього склалися дуже напружені стосунки з євреями. Його військовий загін увійшов до Єрусалиму з імператорськими знаками, на яких поряд з орлом було зображення імператора, котрий вважався божеством. Оскільки іудейська релігія забороняє зображати бога, то це сприйняли як намір осквернити Храм. Виник бунт, щоправда — пасивний, у формі громадської непокори. Також євреї поскаржилися до Риму. Пілатові довелося поступитися. Але глуха ворожнеча відтоді залишилася, і єрусалимська верхівка тільки шукала привід, щоб скомпрометувати прокуратора.
«РОЗІПНИ ЙОГО!..»
Напередодні Пасхи, як і щороку, і Понтій Пілат, і першосвященики посилили пильність. Вони з надзвичайною підозрою ставилися до всього, що хоч чим-небудь нагадувало про політичні заворушення. В натовпі нишпорили сотні шпигунів. Пілат разом з усіма своїми збройними силами прибув зі своєї постійної резиденції в Кесарії до Єрусалиму й оселився у палаці Ірода, щоб особисто стежити за порядком. Задля свята прибув до іудейської столиці й правитель Галілеї Ірод-Антипа.
Безумовно, в ці дні активізувалися й екстремісти: зелоти й сикарії. Вочевидь, були й виступи, навіть вбивства. Трьох з терористів Пілатові вдалось заарештувати. Імен двох не залишилось; Євангелія тільки розповідають, що їх розіп’яли разом з Ісусом. Зате третій з арештованих був, очевидно, досить відомою постаттю. Всі євангелісти називають його Варрава або, точніше, Бар-Абба (син Абби). Ім’я його, за дивним збігом, було Ієшуа, тобто — Ісус. Він був «ватажком розбійників» — сикаріїв чи зелотів і, мабуть, користувався великою популярністю серед жителів Єрусалиму та прочан, що прибули на свято. Проте для римської влади Бар-Абба вважався небезпечним злочинцем, і цілком можливо, що Пілат давно полював за ним. Ймовірно, що арешт народного улюбленця-бунтівника ще дужче наелектризував атмосферу в Єрусалимі.
І якраз в цей час, коли нерви були напружені до краю, Понтій Пілат і первосвященики спостерігають, як з’являється величезний натовп, що оточує якогось нового пророка, який верхи на ослику урочисто в’їжджає до Єрусалиму. Вивідачі доповідають, що пророк — Ієшуа Га-Ноцрі, що він має численних учнів, які називають його Месією, а натовп радісно кричить, що він — нащадок царя Давида і новий цар Ізраїлю. У тодішній політичній обстановці це було відкритим викликом. Адже проголосити кого-небудь царем — означало повстати проти влади Риму, а водночас — і проти єрусалимської священицької верхівки. Тим більше, виявилося, що прибулий діє дуже рішуче й безкомпромісно, наче навмисно провокує міняйлів з Храму.
Проте невідомо, кого Понтій Пілат вважав небезпечнішим злочинцем: зелотського вождя Бар-Аббу чи пророка Га-Ноцрі, якого простолюд величає Месією. Адже римляни старалися не втручалися до релігійних суперечок підкорених народів.
В деяких списках «Історії іудеїв» Йосифа Флавія мовиться про те, що Ісуса заарештовували двічі, але першого разу прокуратор, переконавшись, що той — не «розбійник», відпустив його; очевидно, єврейський пророк не викликав в римлянина особливої підозри. Зате небезпечним Ісус був для іудейської верхівки — передовсім, як порушник спокою. Тому первосвященик Кайяфа та його тесть Ханан вирішили діяти рішучіше. На засіданні «Малого Синедріону» (чи президії) Кайяфа заявив: «Краще нам, щоб один чоловік помер за людей, аніж щоб увесь народ загинув».
Що трапилося далі — детально описано в Євангеліях: арешт в Гетсиманському саду, процес в Синедріоні, допит у Понтія Пілата. Цікаво, що троє євангелістів, Матвій, Марк та Лука, повідомляють, що Ісуса заарештували охоронці Храму, тільки в Євангелії від Іоанна мова йде також про римських легіонерів. Можливо, Іоанн сумістив арешт, здійснений Пілатом, і другий арешт — в Страсний четвер. Адже про небажання прокуратора встрявати до цієї справи явно свідчать подальші події.
Понтій Пілат на той час встиг зібрати достатньо інформації про Проповідника з Назарету: і щодо його походження з царського роду, і про те, що він — безсумнівно, шановна й високоосвічена людина; недаремно учні називають його Равві, тобто Вчитель, а єврейська знать вважає за честь запрошувати його в гості, як наприклад, головний збирач податків Закхей, чи Йосиф з Ариметеї або Никодим, член Синедріону. З належною повагою ставився до Ієшуа Га-Ноцрі навіть тетрарх Ірод-Антипа. Проте розмови з тетрархом в Ісуса не вийшло. І його знову привели до Пілата. Прокуратор, звичайно, міг потримати заарештованого деякий час у в’язниці, щоб прискіпливіше розібратися із звинуваченнями — як-не-як, а підозра про належність до бунтівників залишалася. Так, при арешті Петро вдарив охоронця мечем. Існує припущення, що він разом з братом Андрієм належали до партії зелотів, як і апостол Симон, якого взагалі прозивали Зелотом. Якщо це так, тоді не дивно, що учні повтікали під час арешту в Гетсиманському саду.
Проте несподівано Понтій Пілат починає квапитися з вироком. Та ще й намагається продемонструвати, що не бачить ніякого злочину в діях Ісуса, щоб викликати співчуття в натовпу. Що могло бути причиною такої зміни в поведінці прокуратора?
Справа в тому, що в римлян існував звичай, добре відомий євреям: напередодні свята Пасхи відпускати одного в’язня. Кого саме — вирішував народ. І напевно Пілат боявся, що євреї можуть просити про свого улюбленця Бар-Аббу. А звільнити запеклого злочинця, можливо, навіть вбивцю, прокураторові аж ніяк не хотілося. Тому він вирішив пришвидшити процес над Ісусом з Назарету, мабуть, сподіваючись, що народ, який кілька днів тому так натхненно вітав свого Месію при в’їзді до Єрусалиму, тепер неодмінно вступиться за нього, тим більш, що заарештували його за наказом Кайяфи та Ханана, яких простолюд ненавидів.
Понтій Пілат прорахувався. Багатотисячний натовп кричав: «Розіпни, розіпни Його!» А відпустити попросив іншого Ісуса — вождя розбійників Бар-Аббу. Чому?... Невже ближчим їм був той Варрава-розбійник? Чи були розчаровані Ісусом з провінційного Назарету? Бач, обіцяв, що царем стане. Повірили в Нього як в Месію, апостоли вже й суперечку затіяли — про гідне місце в Царстві, а Саломея, мати братів Зеведеєвих, тим часом поспішно просила в Ісуса для своїх синів місця по праву і по ліву руку. І після всього — таке розчарування...
З тим і проводжали на Голгофу Того, кому зовсім недавно кричали «Осанну». Відтак спостерігали люди, цікаві до видовищ, за розп’яттям Месії — разом з двома розбійниками.
Але на третій день було Воскресіння. І був початок уже нової ери в історії людства.
