Проблема легітимності влади — одне з найтонших і найскладніших
питань і політичної науки, і політичної практики. У ньому полягає таємниця
стосунків народу і його правителів. Хто і на якій підставі дістає право
на владу? Кого і чому народ визнає як своїх правителів?
Великий німецький мислитель Макс Вебер запровадив у науковий
обіг термін «легітимність» для того, щоб визначити ним фактичний соціальний
порядок, який люди «узаконюють», визнають, виправдовують своєю поведінкою
та своїм ставленням до цього порядку.
Згідно із класичною теорією М.Вебера, авторитет влади може
грунтуватися на трьох різних джерелах.
1. Сила традиції, звичаїв, певних культурних та релігійних
устоїв. Саме на віру у святість традиції спирається авторитет такої форми
правління, як монархія. Міф про божественне походження тієї чи іншої монархічної
династії має легітимуюче значення тільки в традиційному суспільстві. У
сучасних демократичних суспільствах, в яких зберігся інститут монархії,
він сприяє забезпеченню стабільності та спадкоємності соціального та політичного
порядку. Авторитет європейських конституційних монархій, як і знамениті
британські газони, вирощувався і формувався сторіччями, він грунтується
на багатовіковій традиції та відмежованості від боротьби за владу, що і
дозволяє їм відігравати роль символу політичної легітимності та одного
з устоїв політичного порядку.
2. Віра в законність, раціональність вироблених правил
і в тих, котрі мають авторитет згідно із цими правилами, тобто вибраних
або призначених відповідно до певної нормативної процедури. До речі, це
не обов'язково реальна демократична процедура. Легітимність Генерального
секретаря ЦК КПРС Л.І.Брежнєва як керівника Радянського Союзу не викликала
сумнівів ані за кордоном, ані в більшості населення всередині країни, хоча
формально він не був главою держави до того часу, як став Головою Президії
Верховної Ради СРСР. Однак керівний статус КПРС був закріплений нормативно,
також і в Конституції.
3. Віра у винятковість лідера, наділення його особливими
вольовими, моральними, емоційними, а іноді і надприродними якостями, тобто
те, що називають терміном «харизма».
Ну а де ж такий чинник влади, як насильство? Владу можна
завойовувати силою і втримувати її за допомогою насильства. Проте легітимація
влади — це не тільки питання стосунків народу і його правителів. Будь-який
політичний порядок потребує визнання з боку пануючої еліти. Якщо до влади
приходить (навіть насильницьким шляхом) нова група володарів, вона має
виробити принципи та нормативні форми нового політичного порядку. І для
себе, і для населення. Інакше ця політична система не буде стабільною.
Іще одним чинником легітимації є міжнародне співтовариство. Однак воно
найчастіше визнає де-факто існуючий політичний порядок.
Звичайно, можна пофантазувати на предмет того, якою була
б українська влада, якби в нас існувала конституційна монархія. Однак монархічну
традицію в Україні перервано із часів Київської Русі. Для абсолютної більшості
населення України, значна частина якого схильна до впливу лівих політичних
партій, інститут монархії видається чужим і ворожим. А без опертя на традицію
та довір'я населення, як уже зазначалось, монархія не може бути повноцінно
легітимною.
Функцію легітимації політичного та соціального порядку
на основі традиції може виконувати, хоча б опосередковано, церква. Саме
таку роль відіграє в Польщі костел. Але в нас протиріччя в церковній сфері
настільки значні, що ні про що подібне вести мову не випадає.
Сильних харизматичних особистостей в Україні немає і в
найближчій історичній перспективі, скоріше, не буде. Українське суспільство
дуже різнорідне в етнічному, релігійному, ідеологічному та соціально- економічному
відношеннях, щоб знайшовся якийсь вітчизняний Мойсей (Богдан, Петро...),
здатний викликати до себе беззастережну віру галичан і донецьких шахтарів,
православних і греко-католиків, комуністів і націоналістів.
Залишається тільки раціональна легітимність. Однак і з
нею далеко не все гаразд. І справа не тільки в низьких рейтингах довір'я
громадян до носіїв влади. Головна проблема — в істотній відстані між легітимністю
і легальністю влади, а також існуючим соціальним порядком. Соціологічні
дослідження засвідчують парадоксальну картину. Громадяни голосують за владу
(Президента, депутатів Верховної Ради та ін.) і мало не наступного дня
в більшості своїй перестають їм довіряти. Соціально-економічні відносини
між громадянами і державою давно вже вийшли за рамки легальності. Корупція
стала масовим явищем. Населення і держава взаємно обманюють одне одного,
і це стало нормою життя.
Найважливішим правовим чинником, покликаним забезпечувати
раціональну, легальну легітимність, є Конституція. За своєю суттю, це —
пакт громадянської злагоди, звід базових принципів відносин між державою
і суспільством. Однак замість досягнення громадянської злагоди із приводу
цих принципів текст Конституції стає об'єктом політичної боротьби та взаємних
підніжок, які не припиняються. Напередодні річниці Конституції переважна
більшість респондентів заявляє, що конституційні права і свободи громадян
не дотримуються. Однак при цьому не спостерігається ніяких масових соціальних
протестів. Народ безмовний, а влада бездіяльна. І це також форма легітимації.
Легітимації взаємного відчуження влади і суспільства.
Один із найпопулярніших висловів про відносини народу і
влади — слова французького дипломата і мислителя Жозефа де Местра, сказані
ним на початку ХIХ століття: «Кожний народ має такий уряд, на який заслуговує».
Ця лаконічна і жорстка формула розкриває найприхованішу і, можливо, найнеприємнішу
для багатьох із нас таємницю легітимності влади. Справа не в тому, звідки
і як узялася ця влада, що вона собою являє — монархію чи республіку, демократію
чи диктатуру. Влада така, якою ми дозволяємо їй бути. На самому верху піраміди
влади відтворюються, по суті, ті ж відносини, які існують і на нижніх її
рівнях. Навіть найжорстокіша або найпродажніша влада — це частина народу.
Влада — це плід, виношений народом, це дзеркало, в якому відбиваються історія
та звичаї народу, його достоїнства і вади, включаючи і ті, які він не хоче
за собою помічати.
