Нова центристська партія, про створення якої минулого тижня заявили лідери 5 українських партій («Солідарність», Партія праці, Партія регіонального відродження тощо), збирається стати джерелом «провідних ідей для суспільства і влади». Власне, сама ця заява не стала сенсацією: практично кожна новостворювана партія, як правило, претендує на те, щоб нести в маси політичну істину або хоча б її шматочок. Набагато важливіше інше: чому партії досі не стали такими джерелами? І чи є в них за нинішніх умов можливості (організаційні, інтелектуальні, кадрові тощо) такими стати? Адже замало голосно сказати: «Є така партія!» — потрібно ще довести, що вона здатна запропонувати суспільству грамотно розроблений, чіткий політичний проект.
На сьогоднішній день, мабуть, існує лише один відносно повноцінний центр генерації ідей для розвитку країни та суспільства. Перебуває він не в середовищі політичних партій, а у виконавчій владі. Це можна розцінювати як досить тривожний факт, передусім тому, що немає здорової конкуренції політичних ідей, концепцій та програм. Із другого боку, інституційно слабкі партії не виконують свої прямі функції — розробляти і реалізовувати програми розвитку країни та суспільства, відображаючи інтереси громадян у політичному процесі.
«День» сьогодні розпочинає дискусію на тему «Чи здатні українські партії бути джерелами розробки і реалізації провідних ідей для розвитку суспільства та влади?» і запрошує висловитися на цю тему партійних ідеологів (також і нової центристської партії, яка проектується ), політологів та експертів газети. Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень та конфліктології:
— Спроби представити моделі розвитку для суспільства досі робилися переважно з боку виконавчої влади. Проте систематичного характеру вони не мали. Що стосується партій, то поки що системних, чітко окреслених проектів від них не надходило. Мені здається, що заява нової партії про намір стати «провідним центром створення ідей для суспільства і влади» дещо «нескромна». Я вважаю, що спочатку слід би зробити серйозну заявку, яка доводила б здатність нової партії це зробити. Але якщо ця партія усвідомлює необхідність появи такого центру генерації ідей, то це можна лише вітати, тому що брак ідеологічного дискурсу — це, безумовно, дуже велика проблема суспільства і влади. Вона має бути подолана, і, можливо, нова партія зуміє якимсь чином активізувати цей процес.
Насправді ідеї для суспільства і влади можуть досить професіонально пропонувати і позапартійні ідеологи, як це, наприклад, відбувається в Росії. Однак у всьому світі довів свою ефективність інший шлях: політичні проекти висуваються політичними силами, які розраховують на підтримку суспільства внаслідок «промоушну» цих проектів. Іншими словами, ідеологія та політика можуть бути або партійними, або ніякими.
Тут є ще один важливий момент. Партії та партійні лідери мають перебувати в таких умовах, щоб у них не було іншого виходу, крім як бути чітко політично визначеними силами. Для цього їм треба показати «пряника» — владу: партії будуть зацікавлені в розробці програм у тому випадку, якщо в них буде реальна можливість їх реалізувати. Тобто партії, ті, що перемогли зі своїми програмами на виборах, формують парламентську більшість і беруть участь у формуванні уряду. Загальні принципи розвитку країни окреслюються Президентом, більшість готує коаліційну програму, яка є тезисним варіантом урядової програми, а потім на основі цих «тез» уряд готує свою більш масштабну програму — так у загальних рисах виглядає схема політичного розвитку. Тут дуже багато що буде залежати від того, як будуть внесені зміни в Конституцію за підсумками референдуму: мають бути закладені принципи, які зроблять можливим формування могутніх політичних блоків на ідеологічній основі. У цьому випадку в партій буде приз — влада, за який треба боротися, і в країні не буде 25 центристських партій.
Володимир ФЕСЕНКО, політолог, Харків:
— Далеко не вперше та або інша новостворена політична партія намагається заявити себе як колективну месію для українського суспільства. У цьому немає нічого дивного, подібні претензії є логічним ходом у кампанії з інформаційного розкручування нової політичної організації. Більше за те, це закономірно. Будь-яка політична партія просто зобов’язана представляти деяку програму дій, яка грунтується на певних ідеологічних постулатах і відображає певні соціальні інтереси. Інакше ця організація не має право вважатися, за визначенням, політичною партією.
Інша річ, що суспільство, в переважній своїй масі, сприймає месіанські претензії політичних партій вельми скептично. І не тільки суспільство. Зневажливий скепсис властивий у цьому випадку і владі. Однак і українських прем’єрів не можна назвати провідниками програмних позицій тих чи інших політичних партій. Навіть Валерій Пустовойтенко, будучи главою НДП, реалізовував у діяльності уряду не програмні установки своєї партії, а вказівки глави держави і, певною мірою, інтереси окремих політико-економічних груп.
Причина подібної ситуації не в організаційній слабкості або інтелектуальній неспроможності українських політичних партій. У партійному бомонді немало гідних та розумних людей, талановитих організаторів. Однак політична система України в її нинішньому вигляді не дає можливості політичним партіям узяти на себе відповідальність за реалізацію певної програми дій. «Первородний гріх» президентсько- парламентської системи в її пострадянському виконанні полягає в тому, що уряд і прем’єр-міністр виявляються заручниками політичної гри, а найчастіше — перманентного конфлікту між парламентом і Президентом. Якби та або інша політична партія чи блок партій були здатні самостійно сформувати уряд, тоді їхні інтереси вступили б у певну суперечність з інтересами Президента. Це був би вже партійний, а не президентський уряд.
От якби на президентських виборах переміг претендент, який представляє конкретну політичну партію і якби на парламентських виборах набрала більшість його партія (або хоч би створений нею блок партій), тоді ми пересвідчилися б на практиці в спроможності їхніх амбіцій та планів.
На жаль, є підстави сумніватися в можливості здійснення цього сценарію. Українське суспільство вельми різнорідне в етнічному, соціокультурному та соціально-економічному вимірах. Для різних соціальних груп характерні різні, значною мірою навіть протилежні системи цінностей. Жодна політична партія в цих умовах не в змозі набрати абсолютну більшість голосів. Великий попит на так звану «центристську ідеологію» пояснюється саме цим. Центризм дозволяє балансувати між ідеологічними, ціннісними, економічними та соціокультурними протиріччями, що роздирають українське суспільство. Створити ж єдину центристську силу заважає те, що немає стабільності в українському бізнес-співтоваристві та базової злагоди між провідними політико-економічними угрупованнями. Можна передбачати, що така злагода невигідна і нинішньому політичному режиму. Принаймні численні партійні розколи були ініційовані ззовні. Партійна система України і за об’єктивними, і за суб’єктивними причинами гранично фрагментована. Політична структуризація якщо і здійснюється, то не за партійною ознакою.
Перелом у цій ситуації якщо і відбудеться, то тільки на наступних президентських (але ніяк не на парламентських) виборах або в разі істотних конституційних змін, що дозволять формувати уряд, відповідальний перед партійною, коаліційно-партійною більшістю.
