Тривожними думками поділився зі мною приятель, моряк далекого плавання М. Крохмаль. «Зайшли ми з дружиною днями у Свято-Успенський собор, і що ми бачимо? Збирають підписи: цілком серйозно пропонують православним українцям приєднатися до кампанії проти автокефалії Української православної церкви. Але ми чули нещодавно виступ Президента України на підтримку об’єднання наших православних церков у єдину Українську помісну. А деякі віруючі поставили підписи, не заглиблюючись у суть: адже церква закликає. А для чого і кому потрібні ці списки?..»
Довелося признатися: суть новітніх церковних віянь для мене також покрита темрявою. А 2 липня прозвучав з амвона відвертий заклик до пастви: «Народ повинен всіляко перешкоджати створенню так званої «Української помісної православної церкви»! У відповідь пролунали вигуки: «Не допустимо, ні — автокефалам!». Деякі з присутніх у храмі почали з острахом переглядатися поміж собою, виникли навіть панічні настрої. Люди дивувалися: що діється, як треба вчинити?
Були й такі, хто пережив схожі почуття трохи раніше на міських зборах кліру і мирян, які відбулися з благословення митрополита Одеського й Ізмаїльського Агафангела у палаці культури ім. Лесі Українки. З доповіддю з приводу підготовки до «Канонізації царя-мученика Миколи II» перед присутніми виступив о. Андрій, клірик храму св. Рівноапостольної Марії Магдалини. У залі лунали звуки російського гімну «Боже, Царя храни!».
Гостру ностальгію за самодержавною Росією і неприйняття суверенної Української держави доповідач о. Андрій висловив у вельми своєрідній формі: Україні, мовляв, ще 200—300 років нічого навіть думати про свою державність! (Цитую: «Сейчас проводится дискуссия по поводу вот Украины и т. д. Так я вам скажу, что, исходя из церковной точки зрения, так вести дискуссии нет никаких оснований. Поскольку ничего украинского в истории церкви мы не замечаем: ни украинских святынь, ничего подобного. А также беспочвенна сама организация структуры. Может быть, лет через 200 — 300 там действительно создастся такое вот государство, которое можно было бы назвать этим именем. Но в современной истории ничего подобного сказать нельзя. Это так, кстати... Как сказал Булгаков, крестный ход Россия-матушка начала с того дня, когда перестали молиться за царя»). Це навіювання клірика стало природним продовженням промови о. Римко, викладача Одеської семінарії, який на попередніх зборах місцевого духовенства заявив: «Только возрождение Российской империи спасет эту землю. Ведь Одесса и Украина в целом — составные части империи...»
Слухаючи подібні промови, важко розрізнити, де тут, власне, релігія, а де політика? До речі, політика, вельми схожа за акцентом з тією, яку проводять «крайні ліві». Принаймні, дає серйозний привід до роздумів позиція духовенства, котре збирається на подібні вечори-збори із благословення митрополита Агафангела. Невже в Одеській єпархії створено таку духовну атмосферу, що пастирі Української православної церкви Московського Патріархату вже публічно «обтяжуються» існуванням Української держави? І на останніх зборах богословів, ченців, черниць, мирян ніхто з майже напівтисячної аудиторії палацу культури не виправив клірика-доповідача. Усі забули, зокрема, що саме Конституція Української держави забезпечує віруючим справжню свободу совісті. Включаючи і суверенне право православних громадян — об’єднатися в Українську помісну православну церкву. Заради зміцнення єдності нації і православ’я, а також консолідації 50-мільйонного суспільства, у чому готовий надати підтримку українським православним і сам Всесвітній патріарх Варфоломей I.
Що ж так зріднило з «лівими» високопреосвященного Агафангела — члена Священного синоду Української православної церкви Московського Патріархату? У вересні 1997-го непряму відповідь на це питання дав сам владика, назвавши в одному з інтерв’ю священиків Української Автокефальної православної церкви і Української православної церкви Київського Патріархату «сектантами». Зроблено це було після того, як Президент України Л.Кучма заявив на II Всесвітньому конгресі українців, що держава робитиме усе необхідне для реалізації мрії православних українців — «мати в Україні єдину православну церкву».
Вересень 1997-го, власне, став своєрідною точкою відліку в загостренні міжцерковних взаємин на півдні України. Позиція архієрея УПЦ МП Агафангела: жодних компромісів з українськими «сектантами», суворо дотримуватися вимоги централізації церковної влади, нещадно виганяючи із храмів священиків, запідозрених у вживанні української мови, підтримці Української державності чи лояльності до автокефалії. Один з найбільш яскравих прикладів: видання указу «про відлучення від Святого Причастя» священика о. Віталія (Сеника) — настоятеля храму в с. Єреміївка Роздільнянського району. За які порушення? Передусім за проповіді українською мовою, що було розцінено як «блюзнірство здійснення богослужіння» і «ухиляння до філаретівського розколу». Показово, що паства «не сприйняла» указу архієрея, не відмовилася від священика, хоча для утихомирення «ухильників» у сільський прихід було навіть викликано наряд міліції.
Тим часом на півдні України також спостерігається прагнення до автокефалії. Відомий дослідник професор Петро Лобазов, котрий очолює Південноукраїнський центр досліджень при Одеському держуніверситеті, говорить про це так: «Будувати міжконфесіональний діалог на базі якоїсь однієї з українських православних церков — не можна. Проблеми українського православ’я можна вирішувати тільки на основі консенсусу. Я вірю, що створення однієї помісної автокефальної церкви має під собою серйозний грунт». Однак з середини 1998-го з благословення керівництва єпархії починає виходити православна газета «Справедливость», по- більшовицьки непримиренна до «інакодумців» і фанатично «несприйнятлива» до всього, що пов’язано з українською державністю — від мови і звичаїв до національної символіки і самої влади. Паралельно збираються антиукраїнські збори, біля храмів розповсюджуються листівки проти керівництва України. Не шкодує єпархія коштів на організацію автобусних «хресних ходів», включаючи і так звані «нічні», з ликами, привезених із Росії «миротворящих», у тому числі ікони «святого благовірного царя-мученика Миколи II», як уже іменує одеське духовенство останнього російського імператора.
Сьогодні «проімперська» політична спрямованість «Справедливости» і невгамовна критика на адресу «невизнаної» Української держави «міцнішає». З одного боку, єпархіальне видання настирливо вимагає від прихожан півдня України покаяння, «передусім за царевбивство, за зганьблення храмів тощо». А з іншого, «Справедливость» невпинно кадить фіміам і звеличує великоруського царя- самовержця, «наявністю якого антихристу закрито шляхи у світ». Але категорично не приймає демократичних основ і європейського вибору українського суспільства.
Ну а тим, хто відчуває труднощі, кого саме слід мати на увазі під «антихристом», а кого — під «царем», популярно роз’яснюється: «Понятие о нынешней власти как об антихристовой позволяет применять к ней библейские и святоотеческие пророчества... Так можно ответить на вопросы, которые все чаще задают люди: «Когда же, наконец, все это закончится?!» Не менш чітко відповідає єпархіальне видання на запитання, яка «загальна схема» устрою майбутньої «істинно народної, слов’янської, православної держави». Цитую: «Россия, Украина, Беларусь — тот единый православный народ, который будет объединен при полном обеспечении уровня самостоятельности каждого из этих государственных образований с единым царем-батюшкой в Москве, которой определено быть третьим Римом. И пусть это никого не пугает, успокойтесь, националисты и пр. «исты». Слід зазначити: не затаює релігійно-православна «Справедливость» і шляхів реанімації «єдиної неподільної»: «Всем, кому небезразлична судьба наших братских народов, необходимо объединить усилия к созданию не партий, не движений, а духовного стремления к присоединению главы к пока еще не умерщвленному телу. Как это может случиться — это не наш вопрос! Сие в руках Божиих!.. Наша задача — создание уже сегодня мощного духовного «фундамента» для явления этого чуда!» «Смотри, Украина, не перестарайся, не повторяй ошибок Ивана Мазепы. Не отрывайся от могучего ствола — упадешь, засохнешь... Повернись лицом к Богу — и все будет в порядке».
Коментарі, може, і були б зайвими, якби щотижня з архієрейського благословення не транслювалися по місцевих радіо- і телеканалах півгодинні передачі з викладом переважно «московської» точки зору на міжконфесійні відносини в Україні. Якби не розповсюджувалися біля православних храмів півдня України московські, санкт-петербурзькі газети й листівки, значно більш радикально-шовіністської спрямованості. Наприклад, «Русский православный патриот», «Русский вестник», котрі невпинно шельмують Україну, навіть називаючи її «Окраїною».
А неподалік від храмів можуть віруючим запропонувати і прокламації та листівки «Союза русского народа», де ще чіткіше визначено програму дій — від «Молитвенного прошения о восстановлении самодержавного царства Русского» до «Опричного послания»: «Сейчас множатся попытки создания новой русской и, как вариант, Российской идеологии, — говориться у санкт-петербурзькій прокламації, запропонованій автору цих рядків. — Спектр достаточно широк... вплоть до империомодернизма». Ми повинні, вказується далі, «повсеместно создавать Православные тайные братства по образу и подобию Опричнины». В Росії раніше діяла Священна дружина, призначена для боротьби з крамолою, однак, засмучуються автори православної агітки, «она малоэффективна...»
В Одесі члени «Союза русского народа» (або простіше «чорносотенці») дуже запам’яталися погромами проти інаковіруючих та інакодумців початку століття. І створеним, за благословенням архієрея Агафангела, православному братству св. імператриці Єлизавети Федорівни та іншим організаторам монархічних зборів навряд чи варто розраховувати, що все вдасться повторити заново. Зустрічі церковних ієрархів у Швейцарії під егідою Всесвітнього Патріарха» — цивілізований і багатообіцяючий пролог.
