Двадцять років тому його не стало. Пам’ятаю шок від раптової, як затемнення, втрати, котра впала на країну. Його смерть стала особистим горем багатьох мільйонів. Помер той, хто увійшов у кров і плоть, у саме нутро народу, став «своїм» для роботяг і академіків, зеків і ментів, солдатів та інтелігентів. Хто у своїх надривних піснях дав новий голос цілій країні, позбавленій права слова власним керівництвом і його фарисейською ідеологією. Помер — і грандіозну Московську олімпіаду з її секундними пристрастями було забуто. Біля труни Висоцького вишикувалася не тільки багатосоттисячна черга у Москві — уся величезна країна справляла поминки по своєму співаку, пила по-чорному горілку, врубала на повну потужність «Коней привередливих» і захлиналася слізьми. Країна втратила свій голос.
Офіційна версія була — серце. Всі здогадувалися: травля, самотність, горілка. Вже потім, через багато років, просочилося: наркотики. Друзі й прихильники поета по крихтах, по слову зібрали все, що було хоч якось пов’язане з ним. Валерій Перевозчиков видав книгу «Правда смертного часа» — свідоцтва тих, хто був поруч з Володимиром Висоцьким в останні місяці, дні, години його життя. Це страшний документ про те, як надривався він у спробах «зіскочити з голки», якої жахливою була «ломка», коли однієї, зі страшними скандалами випрошеної ним ампули вистачало лише на годину-півтори, а далі знову починалося пекло.
У тому 80-у році смерть буквально впритул била по ньому і його оточенню. Ще у квітні лікарі сказали, що в такому стані, як у Висоцького, не тільки виступати — жити не можна. Вони давали йому від сили два місяці. У травні, коли він поїхав до Парижа до Марини Владі, покінчив життя самогубством батько Оксани Афанасьєвої — 20-річної дівчини, яка останні пару років фактично була дружиною Висоцького. Сам він у цей час загримів до французької психлікарні у Шаратоні — по дорозі до Парижа у літаку попутники-«шанувальники» допоїли Висоцького до білої гарячки.
У червні від раку крові померла сестра Марини Владі — Оділь Версуа, а він не зумів вирватися на її похорони (чи вже не міг?) На початку липня раптово помер його старий приятель, актор Таганки Олег Колокольников, і Володимир був під важким враженням від його смерті. А в середині місяця застрелився заступник міністра МВС, генерал Крилов, з яким Висоцький товаришував і який неодноразово витягував його з неприємних ситуацій. Усе це діяло на нього гнітюче, він часто повторював, що й сам невдовзі помре. «Голка» вимагала все нових і нових доз, він зі своїм неймовірним натиском, помноженим ще й «ломкою», вимолював їх у знайомих лікарів і медсестричок. Вони зі шкіри пнулися, лише б добути заповітну ампулу: «Сам Висоцький просив!»
Більшість колишніх друзів- акторів (він пішов з Таганки ще на початку 1980 року, залишивши за собою тільки ролі Гамлета і Свидригайлова) вже майже не намагалися хоча б якось вплинути на Висоцького, котрий остаточно пішов «врознос». Та вони й не знали про наркотики. Не здогадувалися, що лікарі швидкої допомоги, які чергували останнім часом на спектаклях з Висоцьким, були «свої», мали в запасі шприци не тільки з серцевими препаратами, але і з наркотиками.
Були відчайдушні спроби кількох друзів (Валерія Янкловича, Оксани, Валерія Нісанова) витягнути Володю з того світу. Вони днювали й ночували у квартирі Висоцького, сам він метався по кімнаті і днями кричав від болю, вимагав хоча б горілки — щоб приглушити муки. Його особистий лікар Анатолій Федотов випробував на ньому свою методику зняття «ломки», методику дуже спірну — але жодних інших не існувало. Висоцький дуже довіряв Федотову — одного разу той уже врятував його в Середній Азії, зробивши укол, коли у Висоцького зупинилося серце.
А тут ще деякі приятелі приносили пляшку-дві, Володимир випивав, і все лікування йшло нанівець. Після однієї такої появи актора І.Б., не витримавши, гримнула дверима Оксана. Внизу, біля під’їзду, вона глянула вгору — й завмерла: Висоцький висів на руках на балконі восьмого поверху і кричав: «Повернися!» Вона буквально злетіла на восьмий поверх і витягла його. (Висоцький хотів вінчатися з Оксаною, навіть купив обручки. І водночас поривався у Париж, до Марини, у нього був квиток на 29 липня).
Вранці 23 липня приїхали знайомі реаніматологи з інституту Скліфософського і побачили Висоцького посинілого — він, наколений Федотовим сумішшю седуксену і хлоралгідрату, був уже в несвідомому стані, в асфіксії. Хотіли терміново забрати його до лікарні. Але Федотов не дозволив. Та й забирати було нікуди — керівництво Скліфа до Висоцького ставилося різко негативно.
Увесь день 24 липня Висоцький метався по квартирі, був настільки несамовитий, що Федотову й Оксані довелося прив’язати його простирадлом до ліжка. Пізно увечері Федотов увів йому чергову дозу хлоралгідрату. І в буквальному сенсі проспав Висоцького. Приліг на годинку, схопився о пів на п’яту — а Володине серце зупинилося. Вдруге «запустити» його не вдалося...
Втім, чи могла мати ця історія інший фінал? Вони, ці друзі, наробили чимало помилок — але хто б зумів витягнути Висоцького з такої наркозалежності? «Зупинити його було все одно, що намагатися втримати на злеті реактивний лайнер». Це Алла Демидова.
Безглуздо комусь докоряти, у тому числі й акторам Таганки, котрі за життя ледь переносили грандіозну славу їхнього соратника, а після його смерті з’юрбилися біля труни зі своїми спогадами. Інші шанувальники великого поета просто присвячували йому свої вірші. Це було феноменальне явище, такого світова історія більше не знає: за півроку до створюваного музею Висоцького надійшло понад тисячі віршів і пісень, присвячених йому! Але в цій «висоцькіані» було кілька віршів іншої цінності: написаних ще за його життя. Один із них був мій. Мої друзі, актори Ленкому, передали його Володимиру Семеновичу 1977 року, і він, за їхніми словами, відгукнувся про нього прихильно.
Минуло двадцять років. Творчість Висоцького виявилася неймовірно живучою. Досі майже на будь-якій розкладці касет є його записи, та ще й у кількості, недоступній майже жодному сучасному співаку. Пару років тому російська шоу-братія підготувала до дня Володимира Семеновича концерт з його пісень. Краще б помовчали нинішні «звєздулі», не ганьбилися — настільки жалюгідними були потуги більшості з них своїми манірними голосками зобразити щось із Висоцького! Вийшло так, що він, зі свого далека, влаштував огляд сучасної естради — і вона продула по всіх статтях.
У кожної людини, незалежно від того, чи довелося їй особисто зустрічатися з Володимиром Семеновичем, чи знайомство було тільки заочне, яке обмежувалося лише прослуховуванням магнітофонних касет, був свій Висоцький. Ми попросили композитора Володимира БИСТРЯКОВА розповісти, що він означав у їхньому житті.
— Десь 1966 року театр на Таганці гастролював у Києві. Саме тоді вони показували найсильніші вистави, окрасою яких був Володимир Висоцький: «Пугачов» і «Десять днів, які приголомшили світ». Я ходив на всі постановки театру. Познайомився з багатьма артистами, але до Володимира Семеновича соромився підійти. Чекав оказії. Мої друзі домовилися привести Висоцького до мені в гості, зацікавивши його тим, що господар — великий шанувальник французького шансона. Ним захоплювався і Володимир. Я спеціально для цієї зустрічі підготував йому презент: платівку з піснями Шарля Азнавура. Накрив хороший стіл, але... Висоцького перехопили по дорозі й відвезли на якусь урядову дачу. Ми не зустрілися. Для мене Володимир Висоцький — це, передусім, реформатор пісні. Він зміг приземлити свої твори, прибравши помилковий пафос, який панував на тогочасній радянській естраді. Він співав мовою народу, його твори були енергетично сильними, а поєднання голосних і приголосних робило певну вольтову дугу. Одні тільки рикаючі звуки дозволяли твору робити мову жорсткою і дуже образною. Для мене Висоцький, передусім, поет-бард. Це явище й епоха в нашій культурі. Про його смерть я дізнався з маленького некролога 3 на 4 сантиметри, надрукованого в «Радянській культурі». Пам’ятаю, як защеміло серце. Адже він помер у розпал московської олімпіади, і його смерть стала напівпідпільною. Влада обмежувала відвідувачів, котрі хотіли попрощатися з артистом. У своїй смерті він повторив сумну долю великого Прокоф’єва, котрий теж помер в один день зі Сталіним. І смерть генія лишилася непоміченою.
